Бонус читачам роману Спадкоємець Королівства Тіней

***

Недільна меса добігла кінця. Останнє відлуння органу застигло під склепіннями, поглинуте золотистими променями вечірнього сонця, що пробивалося крізь купол. Нава стояла порожня і велична, наче кістяк колосального світового кита. Саме в цей момент до Королеви наблизився чоловік у темній, позбавленій пишноти сутані. Не служка, а радше тінь із служіння. Його поява була частиною ритуалу.

— Ваша Величність, будь ласка, — його голос був тихим, проте не згубився у просторі, а вмить здолав незначну відстань до вуха Вірджини. — Вас очікує Верховний Отець.

Вона мовчки кивнула і, зиркнувши на Софі, подала їй знак. Рарефлора вклонилась та разом із флорейлінами покинула Храм. Провівши їх поглядом, королева ледь збентежено промовила:
— Що ж, показуй дорогу, камергере.

Спритно оминаючи залишки натовпу, що повільно розсіявся залом, він шанобливо провів Вірджину, не до головних дверей, а до бічної каплиці, прихованої в тіні склепінь. За звисаючим оксамитом балдахіну його рука знайшла непомітну щілину. Легкий поштовх — і частина стіни беззвучно від’їхала, відкривши прохід у густу, прохолодну темряву.

Повітря змінилося миттєво. Холодний подих каменю витіснив теплий аромат ладану й воску. Під ногами замість блискучого полірованого мармуру з’явилися старіші, стерті плити. Світло тепер було не божественним даром, а рукотворним — воно лилося з невисоких ламп у бронзових свічниках, що освітлювали низькі склепіння коридору. Це були артерії влади, сховані за пишним фасадом віри.

Вони йшли повільно. Час від часу з темряви виринали дерев’яні двері з важкими засувами чи ніші з потемнілими від часу фресками. Супровідник не промовляв ані слова, лише зрідка ввічливим жестом вказував напрямок. Навіть їхні кроки звучали по-різному: її — легкі й дзвінкі по каменю, його — м’які, мов шелест листя.

Раптом перед ними постала інша брама, всім своїм виглядом демонструючи власну важливість. Масивне дубове полотно з різьбленим гербом Святенного Престолу, охоплене бронзовими накладками. Мерехтливе світло падало на нього з маленького ліхтаря вгорі.

Супровідник зупинився, кивнув на двері й відступив крок у тінь, зливаючись зі стіною. Його місія скінчилася.

Королева залишилася насамоті перед дубовою брамою. Палаючий ліхтар освітлював не лише герб, а й невелику, акуратну табличку з написом: «Святенна Бібліотека». Двері чекали.

Вірджина на мить завмерла, відчуваючи, як прохолодне кам’яне повітря стискає груди. Тут закінчувалася прихована гра і починалася відверта розмова, здатна змінити долю. Вона повільно провела пальцями по холодному бронзовому накладу, злегка торкаючись печатки, і лише опісля глибоко зітхнула.

Рішучим рухом королева відчинила двері й увійшла в прадавнє святилище богословських знань, що накопичувалися віками.

Тут час не йшов — він застигав, осідаючи на старих палітурках і візерунках дерева, мов холодний іній.

Тиша була важкою, але не мертвою: вона дихала терпким ароматом старої шкіри, полірованого дуба й воску, яким щедро натирали підлогу. У цій тиші було щось від благовіння і водночас від застороги — ніби сама бібліотека випробовувала того, хто зважився порушити її віковий спокій.

У каміні хижо витанцьовувало полум’я, закуте в ажурні залізні решітки. Його відблиски пробігали по стінах, зібраних з тисяч томів у саф’янових палітурках. Їхні корінці, прикрашені золотим тисненням, були подібні до рядів очей, які з неприхованою іронією пильно спостерігали за кожним кроком.

М’яке світло, що проникало крізь високі мозаїчні склепінчасті вікна, не заповнювало весь простір, а витончено й вибагливо обирало лише окремі деталі: м’який блиск столітнього письмового столу, підставку з темно-зеленого мармуру з кількома злегка нахиленими перами, яскравий відблиск підсвічника на полиці. Над столом, в окремому сяйві, висів образ Мадонни — немов маленьке вікно у недосяжний світ, що нагадував про непорушність ідеалів.

Повітря було важким від нечестивих думок, таємних змов та фатальних рішень, народжених у цих стінах. І тепер, коли меса скінчилася, а двері собору зачинилися за натовпом, ця тиша належала лише їй. Вона відчувала, що під наглядом тисячі томів готується нове слово — слово, яке почує тільки вона. І яке, можливо, змінить хід історії.

Проте Вірджина сприймала це місце по-своєму. Під шаром застиглого спокою, між рядками безмовних книг, ніби тліла невидима іскра пристрасті — варто лише дмухнути. Полум’я каміна, що хапалося за гратник, віддзеркалювало її власний намір: увійти в цю крижану тишу й розтопити її своєю присутністю.

Святенний Отець сидів за столом, гортаючи якийсь прадавній рукопис, ігноруючи тихе скрипіння дверей і легкі кроки Королеви. Лише коли вона зупинилася за кілька кроків від столу, він поволі підвів голову, окинув її крижаним поглядом і разом із кріслом трохи відсунувся назад. Його пальці при цьому нервово стискали бильця, наче він боявся випустити з рук єдину опору.

— Довгих літ, Ваша Святенність, — шанобливо мовила Вірджина, присідаючи в глибокому реверансі. — Як Ваше здоров’я?

— Хвала Всевишньому… — стримано відповів на привітання.

— Мені передали, що Ви хотіли мене бачити.

— Саме так, Принцесо Вірджино, — гнівно почав Святенний Отець, — чому це Ви собі дозволяєте чинити супроти волі Всевишнього?

— У чому саме мене звинувачено?..

— Ви збезчестили Короля та кількох шляхтичів, повісивши їх як простолюдинів, заплямувавши цим славетні роди навіки… — він затнувся від злості, голос його тремтів, хоч він щосили намагався втримати офіційний тон. — За це Вас слід покарати!

— Каюсь, Ваша Святенність… та я повісила лише свого блудливого чоловіка, — здивовано глянула Королева. — Про яких шляхтичів мова?

— А молодий ЛаФіде… забули?

— Пробачте, Святенний Отче, та це не моїх рук справа, — відверто обурилася вона. — Його хтось повісив замість мертвого Короля, коли викрадали тіло.

— Та все ж законного Монарха повісили Ви! Це суперечить Святенному Вченню і Вірі!

— Хіба не Ваші слова — «Сліпа віра — для недолугих олухів»?

— Коли це я таке казав?.. — знітився Верховний Отець.

— Невже забули, Отче... — іронічно мовила Вірджина, її голос став м’якшим, очі потемніли від спогадів. — Правда, тоді ми були значно молодшими… Наші нічні богословські практики в монастирі Святенної Хиврони, пригадуєте?

— Хм-м… — він зробив вигляд, наче задумався.

— …А молоду монахиню, яка на причасті мало не вкоротила Вам середній пальчик…

— Звідки Ви про це знаєте? — розгублено обурився Отець.

— Ваша Святенність… Двадцять років у монастирі я не лише Всевишньому молилася…

— Ох і зміюка ж Ви, Принцесо…

— То Ви все ж покликали мене сповідатись… А я наївно гадала, що причащатись…

Вірджина обійшла стіл і, піднявши сукню до колін, присіла на його край навпроти Святенного Отця. Той завмер від несподіванки. ......

Хочете дізнатись чим все завершилось?

Читайте роман "Спадкоємець Королівства Тіней".  (Розділ 0 (Бонусна Глава ХХ))

https://booknet.ua/book/spadkomec-korolvstva-tnei-b438419