Мирного вечора!

Запрошую до нового розділу історії Кіри та Дем'яна.

✨✨✨

— Я тут краєм вуха чув, на когось напав Нехотій?! — раптом кидає Дем’ян. — Синочок, що це було? Чи, може, то мені причулося?

— Причулося... — тихо шепоче Артемко.

Приборкую страшенне хвилювання, адже сьогодні присутність цього чоловіка поруч надто сильно бентежить. Не можу пояснити чому, але я надто сильно нервую поряд з ним. Намагаюся якомога швидше скласти ліжко та піти, залишивши батька та сина наодинці.

— Я так і чомусь подумав, — раптом промовляє Буйний, а за мить додає: — Але знаєш, сьогодні можеш заняття з карате прогуляти. Я зателефоную сенсею та скажу, що тебе сьогодні не буде.

— Справді? — на емоціях перепитує малюк.

Навіть я з недовірою оглядаюся. Дем’ян у цей час пригортає малого до себе міцніше, і коли наші погляди зустрічаються, він підморгує мені. Я ніяковію, бо зовсім не знаю, як це розуміти. Опускаю погляд і, поправивши подушку, йду на вихід з дитячої.

— Справді, синочок, — запевняє чоловік та додає: — Бо ми сьогодні підемо з тобою на обід у дитячий розважальний заклад.

Чую за спиною переконання Буйного.

— Ура! — вдоволено вигукує Артемко. — Дякую, таточку, я так тебе люблю.

Посміхаюся. Я рада за малюка. Так і повинно бути. До біса всі правила, у цьому житті потрібно приділяти час для найрідніших.

— Кіро, — раптом кличе мене малий.

Зупиняюся у дверях й розгублено оглядаюся.

— Ти чуєш, ми підемо сьогодні у розважальний заклад.

Посміхаюся, хоча мені дуже незручно. Адже, схоже, малий не так зрозумів батька.

— Я дуже рада за тебе, Артемку...

— А ти, що, з нами не підеш? — не дає мені договорити малий.

— Я...

Книга тут...

Приємного читання!