Приєднуюсь до марафону.Будинок, який не дихає

У маленькому селищі на околиці стояв старий дерев’яний будинок. Його вікна були забиті дошками, двері — прикручені іржавим ланцюгом. Діти з двору називали його Будинком, який не дихає. Бо навіть коли надворі гуляв вітер, листя кружляло й гілки скрипіли, всередині панувала мертва тиша.

Колись там жила сім’я — батько, мати й двоє дітей. Кажуть, у ніч на Гелловін усі вони зникли. Світло у вікнах погасло, і відтоді ніхто не виходив. А коли сусіди наважилися зайти, будинок був порожній. Тільки на підлозі, в шарі пилу, чітко виднівся слід маленьких дитячих босих ніг.

Найстрашніше було інше: наступного року в ніч на Гелловін хтось чув дитячий сміх і тихий стукіт у двері. Люди боялися відчиняти, бо казали — то не діти. Ті, хто таки відкривав, зникали без сліду.

Минулої осені хлопець із сусіднього міста вирішив перевірити легенду. Він увійшов до будинку з камерою, щоб зняти відео для блогу. Камеру знайшли на ганку вранці. Вона записала лише одне: темний коридор, у кінці якого стояли двоє маленьких дітей. Вони усміхалися. А потім з темряви вийшла ще одна постать — висока, тонка, без обличчя, але з руками, довшими за тіло. Камера впала.

Хлопця більше ніхто не бачив.

Кажуть, цього року будинок знову чекає гостей. І якщо ти почуєш уночі тихий дитячий стукіт у двері — не відкривай. Бо тоді вони заберуть тебе туди, де немає ні часу, ні виходу.