Мирного вечора, сонечки!

Запрошую до нового розділу роману "Няня для сина мільйонера".

✨✨✨

Буйний примружується, відверто дивлячись на мене. Не витримавши його погляду, опускаю очі. Не знаю, як поводитися, і, мов школярка, ніяковію.

— Кіро, ти сьогодні маєш гарний вигляд. Я хотів би бачити тебе в такому одязі щодня.

Підіймаю спантеличено погляд і буквально тону у великих очах чоловіка, що стоїть надто близько до мене. Саме це мене дуже хвилює. А його щойно висловлені побажання — це взагалі треш.

Нервово зволожую вуста й тихо заперечую його слова:

— Я не можу так ходити щодня...

— Чому? — одразу чіпляється за це Буйний. На його обличчі, як і в словах, вимога. — Якщо проблема в коштах... я сам куплю одяг.

— Дем’яне Тарасовичу, припиніть, — ображено прошу. — Проблема не в коштах. Проблема в тому, що я виглядатиму як пристрелена в діловому костюмі, коли ліпитиму пасочки в пісочку з Артемком. І зрештою... — перехоплюю подих. — Ви ж розумієте, що я не нянька. Я люблю вашого сина, але я не...

— Кіро, і цього достатньо, — впевнено перебиває мене чоловік. — Жодна з попередніх професійних няньок не могла дати моєму сину стільки ніжності й любові, як ви.

Не витримую відвертості чоловіка поруч й опускаю очі. Серце в грудях тріпоче. Звісно, мені приємно чути ці слова. Цей чоловік суворий, вимогливий, але він справедливий. Я від дядька жодного доброго слова не чула за весь час роботи у нього, лише критику. Її завжди було вагонами.

— Ви перебільшуєте, — рівними губами шепочу і вкотре нагадую: — Ми затримуємо ліфт...

За книгою сюди...

Приємного читання!