У реальному житті я гублю навушники через день. Забуваю, коли востаннє їла. І все ще не розумію, як працює податкова система.

Але в моїй книзі — імперії падають з точністю до розділу.

Кожна династія має своє прокляття.

Кожен ритуал — свою ціну.

Кожен герой — по дві травми і одну змову.

Я знаю, де в імперії Рейвен тріщить політичний баланс. Я знаю, який барон винен іншому за кровну клятву, і чому одна ніч у храмі Осіріса змінила хід історії.

Я знаю, скільки часу потрібно, щоб тінь Августа прокинулась у чужому тілі. І скільки треба мовчати, щоб імператор повірив у зраду власного сина.

Цей світ живе в мені так, як не живе навіть мій холодильник.
(Бо в ньому, на відміну від моєї книги, — порожнеча й почуття провини.)

У моєму світі є система магії, що залежить від крові, вірності й… ну, скажімо так, неоднозначних моральних компромісів.
У реальності — я досі питаю у Гугла, як нормально прасувати сорочку.

І знаєш що? Це нормально.
Бо мій всесвіт — не втеча від реальності. Це її дзеркало, просто викручене на максимум.

Він складний. Непокірний. Брудний і величний.
І, можливо, саме тому я не втрачаю розум в реальності: бо я вже живу в тій, яка складніша.

А твій всесвіт — який?
Хаотична епопея чи структурована анархія?

Бо поки одні пишуть “історію кохання”, я пишу політичну драму з еротичним флером, культом крові та питанням, яке не дає спати: що, якщо героїня — не спасителька, а спокуса?