Марафон “прочитай мене”. День 4.

Ну що ж, ми вже на четвертому дні марафону, і я вже бачу перші приємні зміни — читачів стало значно більше! Я щиро вдячна кожному з вас за підтримку, увагу й теплі слова. Це надихає рухатися далі й додавати ще більше цікавих завдань.

Сьогодні ми набираємо обертів, адже завдання №4 звучить так:

 Поділіться коротким уривком, який чіпляє й передає настрій книги.

Але! Є один нюанс. Часом одного уривку замало, аби повністю передати атмосферу твору. Тому ви можете додати не лише один, а два, три чи навіть чотири уривки, які зачеплять читача та допоможуть відчути настрій книги.

Це чудова нагода показати той самий настрій, заради якого ми читаємо: тривогу чи спокій, ніжність чи драму, сміх чи напруження. Тож сміливо діліться тим, що вам особливо відгукується.

Ось мої уривки з книги Купи собі професора

— Ада, — перебила вона, майже пошепки, але впевнено.

Він моргнув, не розуміючи.

— Що?

— Друзі звуть мене Адою, — на її обличчі з’явилася насмішкувата посмішка.

— Але ми не друзі, — тихо, але вперто заперечив він, нахмуривши брови.

— Я бачила тебе голим, — її брова злетіла, а губи ледь розтягнулися в усмішці, яка водночас обпікала й дражнила.

Він різко озирнувся, перевіряючи, чи немає нікого поруч, і нахилився до неї.

— Тихіше, хтось може почути, — прошепотів він, голос став нижчим, небезпечно-інтимним.

— То, може, закриєш мені рот? — її голос ковзнув по нервах, звабливий, з ноткою глузування.

Коли вона проходила повз двері комори, він раптово простягнув руку, схопив її зап’ястя й одним швидким, рішучим рухом затягнув усередину. Двері грюкнули тихо, клацнув замок — і простір замкнув їх удвох.

Ада розгублено озирнулася, але не встигла нічого вимовити, як уже відчула його тіло — гаряче, сильне — притиснуте до свого. Наступної миті Пак жадібно впився в її губи, так, ніби стримувався цілу вічність. Поцілунок був таким палким, що вона забула, як дихати, й уся її сутність розтанула в цьому вогні.

Її усмішка була зухвалою, самовдоволеною. І саме вона добила його — жили на руках і шиї Пака напружилися так, ніби він от-от вибухне.

Він рвонув уперед, і вона відступила, поки не вдарилася спиною об холодну стіну.

— Таких, як ти, у мене… — вона не встигла закінчити.

Кулаки Пака врізалися в стіну з обох боків її голови. Удар відлунював у тиші, і дрібні крихти штукатурки посипалися на підлогу.

Ада здригнулася, вдихнула — і застигла. Він був так близько, що вона відчувала його гарячий подих на своїй щоці. Його груди ходили ходором, мов він боровся з самим собою. Усі м’язи напружені, обличчя перекошене від стримуваної люті.