Одного разу взимку!

«Дім, як хмарочос у зимовій ночі серед інших будинків, відрізнявся лише тим, що був сучасною новобудовою з панорамними вікнами. Стояв він ніби сплячий на межі світів: з одного боку — місто з вічними, мов жили, дорогами та нескінченним трафіком; з іншого — поле, а майже впритул до нього — маленькі хатинки.

У цьому домі було багато квартир і людей, що жили в них. Та чи жили вони? Мов зомбі працювали до знемоги, аби, повернувшись додому, впасти в любовний обморок від поцілунку Морфея й забути бодай на кілька годин, що вони живі…

Довгі, майже офісні коридори вели до квартир цих людей. З першого погляду можна було подумати, що це офіси чи готель. При вході в холі стояла охорона та стійка, наче на рецепції в готелі… але ні охорони, ні людей там не було. Лише порожні білі коридори з люмінесцентними лампами. І тільки холодний зимовий вітер панував у них.

І в цих пустих коридорах ледь чутно лунали кроки. Їх було двоє, а третя — ніжно ступала лапами по холодних плитах…

Це була зима. Вітер завивав, і хуртовина не вщухала вже котрий день. Ми з Сонею повернулися додому після того, як набігалися між світами й заметілями, і, втомлені, повечерявши, лягли спати. Я пригорнулася до неї, тремтячи від холоду. Нас зігрівала лише наша дружба , яку ми знайшли тим літнім ранком.

У кімнаті було темно. Лише наша вовчиця ?, догризши кістку, підійшла до нас і лягла біля ніг. Нас було троє — на всьому білому від снігу світі. Вітер не втихав: він був жорстоким плачем, що проходив крізь щілини й бив по тілу нервовим тремтінням.»