Учора я натрапила на одну зі своїх перших спроб у письмі — оповідь «Під місяцем Едо».

Це було… ммм… як знайти стару фотографію у дивному вбранні з початку 2000-х. Ти наче впізнаєш себе, але й задаєшся питанням, хто ця чарівна дівчина і де вона зараз?

У тому тексті я старанно виписувала японські традиції, робила виноски (щоб читач, не дай Боже, не заплутався, що таке татамі й чим воно відрізняється від коі). Я тоді щиро вірила, що хороша історія тримається на деталях — чим більше поясниш, тим краще. І звісно, трохи «переборщила»: вийшов такий собі тревелог з бонусом у вигляді монстра з довгою шиєю.

Тепер я пишу інакше. Вже не женуся за «правильними поясненнями», більше довіряю атмосфері, емоціям і самим героям. Там, де колись я вставляла довідку з Вікіпедії, тепер лишаю натяк і напруження. Там, де колись була романтика «екзотики», зараз — внутрішні драми й психологія персонажів.

Цікаво, як перші роботи оголюють наші «дитячі» страхи й прагнення. Ми ніби несвідомо показуємо, що нас захоплює, навіть якщо форма ще кульгає. І водночас це нагадування: жоден текст не буває марним. Бо без «Під місяцем Едо» я б не прийшла до того, що пишу зараз.

Наші перші тексти — це чорновики нас самих.

Іноді страшно перечитувати, іноді смішно, а іноді навіть мило. Але саме вони показують, який шлях уже пройдено.

Тому сьогодні я ділюся з вами цією історією. Вона далеко не ідеальна, але дуже показова: як ми починаємо, як вчимося, і як змінюємось разом зі своїми текстами.

А ви пам’ятаєте свою першу спробу? І чи наважуєшся перечитувати?