Вітаю, мої любі читачі!)

Сьогодні хочу нагадати про історію, в якій є подвійна порція пристрасті) Тут сестри, хоча й не близнючки, схожі настільки, що чоловік, який мав звабити одну з них, дівчат переплутав:) Коротше - дуже рекомендую. Не заскучатимете)))

Стороннім вхід заборонено

ФРАГМЕНТ

Мрії — вони такі невтомні, особливо, коли давні. І чим довше муляють, тим наполегливішими стають. І нехай Златі зараз боляче, бо вона розуміла — єдиний для неї чоловік у світі знову мав її за іншу, та бажання отримати хоча б крихти неможливо контролювати.

Один єдиний поцілунок — і вона його відпустить. Можливо, навіть відштовхне. Тим більше, що Бей, здається, зовсім забув про Яру. Що вже казати про Злату? Виглядає на те, що вони дотепер незнайомі — і не були ніколи. Для цього чоловіка такої дівчини, як Злата Барвінська, не існує досі.

До біса все! Ще один крадений поцілунок, і на цьому крапка. Вона забуде чоловіка, думки про якого переслідували Злату цілу купу років. Принаймні, намагатиметься усіма силами.

Навіщо він вступився за Славу? Навіщо поплентався за нею сьогодні? Адже вона не кликала його за собою, принаймні словами.

Злата і сама не знала, навіщо примусила Бея зняти окуляри. Що хотіла побачити в його очах? Хоча б якісь спогади про минуле? Зацікавлення нею, як жінкою?

Краще б він не знав, що вона — Слава. Тобто Ярослава. Можливо тоді…

«Навіть не мрій. Поглянь на нього: для таких чоловіків не тільки ти, але і Яра — захцянка на один вечір».

Питання лише в тому, чому він досі поруч, а не поспішає кудись — на пошуки нових пригод та жінок?

«Відповідно, і перейматися немає чим, Злато. Цілуй вже його сама, чи що? Завтра вдосвіта на автобус. На тебе чекають мама і син».

Їхній спільний з Беєм син.

Та про це не знає ніхто — жодна жива душа, окрім Злати. Ні матусі, ні навіть Ярі не зізналася дівчина, від кого залетіла. Адже не примушував ніхто, отже й звинувачувати не було кого — лише себе єдину.

Батькові Максимка сказала б — тоді, раніше, але не побачила його більше. Зустріч виявилася випадковою. А тепер… У Бея — своє життя. Якщо він не пам’ятає про той давній епізод, то й Злата нагадувати не буде. Вона ж не маленька, розуміє, що на милування нема силування. Все якось налагодилося і без цього чоловіка.

Яка несправедливість! Він став ще красивішим, а роки додали йому мужності й, відповідно, ще більшої привабливості, принаймні в очах Злати. Темне волосся вже не в’ється біля шиї, а підстрижене зовсім коротко, на підборідді щетина, між бровами вертикальні складки. Їх не було колись.

Якісь клопоти замучили? Може робота заважка?

«Злато, ну ти даєш! Тобі є чим перейматися. Негайно припини!»

Так, краще б вона не зустріла його сьогодні! Стільки спогадів підійшло до поверхні й мало не вихлюпувалося назовні бажанням вигукнути: «Невже не пам’ятаєш? Це ж я!». А ще звичайнісіньким, примітивним жіночим бажанням, котре колись кинуло Злату у чуттєві жорнова.

«Не згадуй!»

Та спогади не забарилися та одразу примусили дівчину дихати частіше. Підступна червона сукня одразу поповзла вниз, оголюючи груди. Злата підтягнула її догори й помітила, як чоловічий погляд прослідкував за її рухами.

Що ж тоді робити зі стегнами, котрі тепер точно видно ще вище? Вона викине дурну ганчірку, і нехай Яра свариться, наскільки вистачить сили та бажання!

Чого ж він тягне? Невже вона настільки неприваблива, що й поцілувати гидко? То й нехай собі…

Саме у ту саму мить, коли Злата вирішила краще піти геть, але нізащо більше не просити Бея ні про що, він зробив крок уперед — достатній для того, щоб наблизитися впритул і дивитися на неї з висоти свого чималого росту.

Дивлячись у сині очі, дівчина забула, де знаходиться, а ще трохи злякалася, але не Бея — своїх відчуттів, власної реакції на цього чоловіка. Вона легковажно підвела догори підборіддя, аби не показати, наскільки все це для неї бажано.

Бей дуже повільно підняв руку, ще повільніше провів великим пальцем по дівочій вилиці, а потім взявся великим та вказівним за підборіддя. Однак цілувати не поспішав, ніби сумнівався.

Може й так. Або не бажав настільки зближатися з нею. Тоді навіщо цікавився Славою? Дізнався ж він звідкілясь, що вона працює касиркою. Чи тепер роздивився ближче і розчарований?

— Впевнена?

Навіщо це запитання? Якби вона передумала, то бігла б вже звідси, не оглядаючись. Чи він думає, що вона заграє чи випробовує його? Ще б, у такій-то сукні! Але й Бей не такий вже спокійний, яким хоче здаватися. Очі примружив, брови звів, груди здіймаються…

— А що, є якісь проблеми?

Злата й сама не знала, як зважилася на таке зухвале запитання.

— Ні, — видихнув Бей вже близько її рота.

Він дивився в Златині очі, а в дівчини майже підгиналися ноги. І саме в той момент, коли вона вимушено вхопилася за чоловічу сорочку, Бей припав до її вуст, м’яко обхопив губи, ковзнув язиком всередину, і Злата впустила його з легким, наче шелест, стогоном. Вона засоромилась цього звуку, заплющила очі, але скоро забула й про нього. Надто довго вона очікувала на цей поцілунок, марила ним, бо не отримала його колись. Але ж як хотіла!

Мабуть, Бей теж захопився цим дійством, бо притиснувся до неї геть не по-дитячому — так близько, що дівчина животом відчула силу його бажання. Чоловік давно дав спокій її підборіддю, і м’яв тканину на її спині, а рухи його язика ставали все сміливішими, імітуючи те, про що Злата, як не намагалася, забути не змогла. Вона чіплялася за чоловічу сорочку, лікті, закинувши голову назад так сильно, що боліла шия, та Златі було байдуже до цього. Вона не хотіла, щоб це божевілля закінчилося.

Нехай вони більше ніколи не побачаться, та спогади про цей поцілунок залишаться зі Златою назавжди. Вона ні на мить не сумнівалася в цьому. Тим більше, що цього разу Бей — тверезий, хоча й знову не знає, що перед ним не та сестра.

Все припинилося раптово. Бей несподівано відсахнувся, і Злата ледь не впала. Силою волі втрималася на підборах. Її губи ніби палали вогнем, і так само горіло в грудях, бо дівчина забувала про повітря. Бей також дихав важко, проте дивився суворо, ніби Злата чимось завинила перед ним.

«До біса! Нехай думає, що хоче!»

Вона не кликала його з собою. І цілувати не примушувала. Не хотів — йшов би собі… кудись.

— Добраніч, — глухо пролунало у дівочих вухах.

Бей повернувся спиною і пішов геть. Просто пішов, не озираючись. А Злата стояла і розгублено дивилася йому услід.

«Ти хотіла лише поцілунок? Ти його отримала».

Приємного тижня!

Софія