Прокляття морської відьми

ПРОЛОГ

Бузково-лілове марево, схоже на вересові зарості з далеких пагорбів, тремтіло та іскрилося на горизонті – там, де золота куля сонця плавилася в чорній воді, а темрява вже сходила на море, яке люто вгризалося в скелястий уступ, — самотньо підносилося над піщаною береговою смугою. Море немов боялося темряви, боялося того, що вона принесе з собою – крила її широкі, і нікому не сховатися від тіней, що походять з безодні.

Ніхто з рибальського поселення, що розкинулося на північному узбережжі, не любив нічне море, ніхто не з’являвся на березі після заходу сонця або під час нього – говорили, що це небезпечно, говорили, що того, хто порушить заборону, змиє штормовою хвилею, забере диким шаленим вітром... Що чорним попелом розвіє нахабу над хвилями, які дарують білу піну і перламутрові мушлі піску й плоским каменям, що заплуталися в сітках зеленувато-бурих водоростей.

Не повернеться до живих той, хто зробить крок за межу в цей сутінковий час. Ніхто не бажав спокою мертвого царства, ніхто не хотів стати хмарою або туманом, стати хвилею або каменем, викинутим на берег. Адже в що перетворить людину прокляття стародавніх богів, ніхто не знав. Казали, що колись жив морський народ у злагоді та любові зі смертними, і що море не було жорстоким і підступним, але тільки в старих казках залишилися ті часи. Вони забуті і розвіяні попелом над синьою гладдю води, що ревно береже свої таємниці і скарби. Кануло в морську Безодню минуле, в якому не було місця страху перед стихією...

І коли на берег вийшла закутана в темну шаль дівчина, хмари і хвилі, скеля й камені, західне сонце й вітер — все завмерло від подиву, все застигло у своїй вічній тиші. Навіть птахи не кричали, не шелестів прибій. А дівчина підібрала поділ своєї довгої сукні з темно-синього оксамиту, кинула на пісок шаль, і та залишилася лежати на березі, немов скинута змією шкіра, виблискуючи пришитими до бахроми мушлями. Полетіла зверху сукня, і затремтіли білі рукави сорочки з найтоншого батисту, немов крила лебедя... А з хвиль, що з подвоєною люттю почали точити скелю, з’явився морський цар.

Той, чия голова прикрашена короною з витих мушель і перлів.

Той, в чиїх очах вогні рятівних маяків і крижані іскри блискавок.

Той, через кого проклята ця земля після заходу сонця.

Той, через кого вночі палять багаття на далеких пагорбах, шепочуть заклинання й кидають у вогонь обережні трави.

Той, кому колись була обіцяна смертна наречена, тому що відмовився він від прекрасної повелительки моря, яка кохала його сильніше за життя. Кохала – і прокляла на вічну самотність.

Той, хто занадто довго чекав від людей чарівний дар – юну дівчину, здатну розтопити лід його серця.

Ніхто не може ступити на зачарований берег після заходу сонця без дозволу морського царя, ніхто не може торкнутися холодної води, ніхто не може залишитися живим в таку ніч.

Згасло сонце, розтанувши в темній воді, лише камені в короні морського царя освітлювали берег, і таке яскраве було їх світло, що здавалося – ще один місяць зійшов над землею, тихою і сонною.

Вітер доніс запахи далеких вогнищ і розмірений гуркіт тамбурина. Музика кришталево дзвеніла в нічній тиші, плакала і сміялася, стогнала… дзвіночки співали про нездійсненне, про людські мрії та муки. Тамбурин у руках шамана проводжав у путь наречену морського царя, і звуки його відкрили двері у світ чарівництва... І розвіялося над морем все, що було, і понесло вітром в далекі краї. А розмірений дзвін бубонців плив, не перериваючись, і був він солодший за пташині трелі, пронизливіший за все, що коли-небудь чула наречена морського царя.

І вона не боялася.

Вона танцювала в прибої, скинувши сукню, і білий поділ сорочки, намокнувши, липнув до струнких ніг і широких стегон, і здавалося здалеку, що у неї замість ніг виріс дивовижний риб’ячий хвіст, вкритий блискучою лускою. І горіли бурштин і сердолік в глибині її очей, і народжувалося там нове сонце.

Вона подарує людям кілька років спокійного життя.

Вона подарує себе морю.