...Вони обоє хапають жінку під пахвини і тягнуть в коридор. Андреа не пручається — її обличчя закам’яніло в молитовному виразі.

Вона опиняється в іншому приміщенні — низька стеля, лампи без абажурів, гумове покриття на підлозі. Андреа сидить, руки зв’язані до стільця м’якими фіксаторами — так, щоб не залишати слідів.

Дорнер на хвилину зникає і з’являється з пластиковим ящиком у руках. За ним — ще один чоловік, у медичних рукавичках і чорному светрі.

— Ви гарно тримаєтесь, — каже Дорнер спокійно. — Але це не марафон. Це — шахи.

Андреа мовчить. Її волосся злегка злиплося на скроні, очі — сухі, напружені.

— Ви не знаєте, скільки людей ламались на цьому етапі, — додає другий. — Коли не кричать. Просто… перестають сперечатись.

Він відкриває ящик. Там — пластмасовий мішечок з льодом, акумулятор із дротами, волога ганчірка.

— Ми не залишаємо слідів. І не задаємо питань двічі.

Андреа ковтає слину, але не відводить погляду.

— Я нічого вам не скажу.

Дорнер усміхається.

— Ми це вже врахували.

Новий розділ "Троянди для Андреа" — завтра о 06:00.

Не пропустіть!