Мирного вечора, сонечки!

Запрошую до нового розділу:

Уривок

Страшенно нервуючи, входжу в кабінет, а Дем’ян, зачинивши двері, проходиться по мені відвертим поглядом і роздратовано питає:

— Кіро, я про що вас просив? Ви маєте одягатися скромно, чи ви...

— А мені не хочеться, — різко та зухвало перебиваю чоловіка.

— Що, пробачте? Не зрозумів? — шоковано перепитує він. — Кіро, дозвольте вам нагадати: ви у моєму домі й повинні дотримуватися моїх вимог.

Моє хвилювання годі передати, але вдаю впевненість.

— Та невже? — зухвало перепитую у відповідь. — Дем’яне Тарасовичу, ви, мабуть, забули, тож дозвольте вам нагадати, за яких умов я тут. Це ви вирішили, що я працюватиму у вас. І якщо чесно, ви ж навіть моєї згоди не питали, — знову хмикаю та додаю. — А тепер ще хочете, щоб я дотримувалася вигаданих вами правил. Я цього робити не буду. Я ж не професійна нянька, не психолог та, з ваших слів, узагалі ніхто. Тож годі мене виховувати...

— Кіро Володимирівно! — через зуби вимовляє чоловік моє ім’я, суворо наказуючи. — Негайно підіймайтеся до себе та переодягніться. Ви так зі мною нікуди не поїдете.

Закладаю руки на грудях і, хмикнувши, байдуже кидаю:

— Не поїду, то й хвала небесам! Баба з воза — коням легше! — фиркаю та йду на вихід.

Читати тут...

Приємного читання!