— Думаєш, мені було легко? — почувся голос Пилипа. —  Я був першим і не знав, що робити. Скільки довгих днів та ночей я провів у безкінечній молитві, лиш аби не бачити її! Водночас хотіти володіти нею та каятися через свої гріховні помисли… Відганяти думки про те, аби зректися свого шляху, та бути готовим віддати все заради служіння Йому. Я чекав дня, коли вона піде, проте боявся страшної миті розлуки. Скільки часу мені вартувало прийняти все, що сталося, і бути щирим у своїй молитві за її земну долю!

— Ти знаєш, що я вже давно і тяжко розплачуюся за скоєне, — Люда здригнулася, впізнавши Йоана. Його голос до невпізнання змінився, ставши незвично тихим і жалісним. — Мені шкода Забаву, шкода Нестора та Ґосю. Коли я взнав про те, що з ним сталося, то думав, що вмру від розпачу. Та ти так само, як і я, добре знаєш, що це неможливо… Мені шкода кожного з вас. Якби ти поставив себе на моє місце, то…

— То що? Я б збагнув тебе? А чи не забагато людей намагалося тебе зрозуміти? Ти не помітив, що з того вийшло, га? Багатий синок, добре тобі жилося? То якого дідька ти пішов до кляштору?

Більше візуалу на ТГ-каналі ЗАГУБЛЕНІ У ВІЧНОСТІ