Я довгі роки жила у темних світах. Писала про кров, біль, тіні. Малювала монстрів, які роздирають героїв на шматки, створювала персонажів, чия свідомість була зіпсута до межі. І знаєте що? Мені завжди здавалося, що це важко. Що це вимагає сили, мужності й навичок.

А потім я сіла писати для доньки.
Не для видавців, не для критиків, не для читачів, які чекають ще однієї темної історії. А для однієї маленької дівчинки, яка колись скаже мені: “Мамо, розкажи казочку”.

Я відкрила чистий аркуш — і вперше в житті відчула, що мені страшно не через монстрів, а через ніжність. Що цього разу не можна схибити. Бо тут не про вигадку, а про любов.

Я не знала, як вкласти в кілька простих слів усю безмежність почуття, яке накриває мене, коли я дивлюсь на Соню. Як написати історію, яка стане для неї обіймами. Як зробити так, щоб між рядками було чути моє: “Я поруч. Завжди. Ти зможеш.”

І виявилось, що це зовсім інше письмо. Не чорнилом і не страхом. А теплом, яке витікає з серця й тремтить на кінчиках пальців. Казочка. Маленька, світла історія, де немає жахів, психопатів і демонів. Де є лише любов. 

Бо у хоррорі завжди є запасний вихід. Якщо не знаєш, куди рухати сюжет, можна підсипати трохи крові, кинути тінь у кутку, підсилити крики — і читач відчує жах. Страшне працює швидко й майже завжди безвідмовно. Темрява вміє маскувати слабкості: недопрацьований діалог, поверхневу мотивацію, навіть мою власну втому. Це як густий туман — у ньому легко заховати все, що не хочеться показувати.

А в казці нема куди ховатися. Тут не прикриєшся жахом. Тут кожне слово світить, як під лупою. Якщо воно порожнє — дитина відчує. Якщо воно холодне — вона відвернеться. І тоді стає страшно вже не їй, а мені. Бо щоб написати казку, треба не вдавати, а бути. Бути чесною. Бути живою. Писати серцем, а не технікою.

І це страшніше за будь-якого вигаданого монстра. Бо монстра можна перемогти вигадкою, а власну щирість — тільки відкривши себе повністю. І от саме це виявилося найважчим випробуванням для мене як авторки.

Я хотіла подарувати Соні історію, у якій вона відчує всю мою любов. Не холодні пафосні слова, не глянцеві декорації й не надумані щасливі фінали. А справжнє тепло — те, що зігріває, коли ти втомлена, коли тобі страшно чи сумно, але знаєш: мама поруч.

Я хотіла, щоб у цій казці Соня відчула: магія — не в трьох бажаннях, які виконала фея, і не в чужому сяйві, яке легко згасає. Магія — у її власних ручках, що тремтять, коли щось не виходить, але не зупиняються. У тому, щоб спробувати ще раз. І ще.

Я хотіла, щоб вона знала: справжнє диво — це не золотий блиск чарів, а її серце. Те, що вміє бути сміливим, навіть коли сльози в очах. Те, що здатне відчути гордість — не за перемогу, а за зусилля.

Ця казка для мене — спосіб прошепотіти їй: “Ти вже чарівна. Бо ти справжня.”

І кожна сторінка цієї казки давалась мені важко. Зовсім не тому, що я не знаю, як вигадати пригоди чи описати чарів. А тому, що вперше я писала не вигадану історію — я писала правду. І ця правда мусила бути бездоганно щирою.

Я боялась. Боялась, що вийде фальш. Що Соня відчує між рядками не тепло, а штучність. Діти ж відчувають усе — їх не обдуриш гарними словами чи красивими фразами. Якщо там немає любові — вони мовчки закриють книжку.

А мені хотілось, щоб вона повірила кожному слову. Щоб відчула: це написано для неї. Це обійми на папері. Це казка, в якій мама шепоче: “Я завжди поруч. Ти зможеш. У тебе все вийде.”

Тому я писала повільно, наче вишивала кожне речення, боячись упустити бодай ниточку тепла. І, мабуть, саме тому ця казка стала для мене найбільшим випробуванням — і найбільшим дарунком.

Я сиділа і думала: як пояснити маленькій дівчинці, що падати — це нормально? Що ручки можуть втомлюватись, але це теж частина шляху. Що справжня гордість приходить не тоді, коли тобі аплодує весь замок, а коли ти сама відчуваєш: я не здалася.

Ця казка вийшла моїм найважчим і найважливішим текстом. Бо вона написана не чорнилом. Вона написана любов’ю.

Любов’ю до моєї донечки, яка вчить мене бути не лише письменницею, а й мамою, здатною створювати світло після всіх своїх темних історій.

І якщо колись вона прочитає цю казку й зрозуміє, що найбільше диво — це вона сама… тоді я знатиму: я впоралась.

А якою була ваша улюблена казка в дитинстві — і чому саме вона?

І ще одне: що для вас складніше — писати про темряву чи про любов?