Усередині — тьмяне світло, холодна лампа без абажура над старим металевим столом. Пахне іржею, мокрою фанерою і маслом. Звукоізоляція — ідеальна.

Андреа сидить на старому стільці. Руки вільні, але за спиною — важкі двері з засувом. Вона не спить уже кілька годин, і пальці стискають поділ светра, щоб не змерзнути.

Навпроти неї — той самий чоловік, що витягав її з машини. Стрижений під міліметр, з обличчям, де лишилась тільки функція. Його звати Дорнер, але вона про це ще не знає.

— Отже, — каже він, складаючи перед собою руки в замок на столі, — ви отримали дещо від техніка. Маленький чорний квадрат. Розміром з гамбургер. Пам’ятаєте?

Андреа мовчить. Погляд — прямо на нього. Без остраху.

— Якщо ви не скажете, що це було, ми знайдемо того, хто скаже. Можливо, навіть вашого… друга? Того поліцейського на BMW. Як його… Земір?

Вона стискає щелепи. Дорнер злегка усміхається.

— Він навіть не знає, що ви зникли. А ви вже майже зникли назавжди.

Він підсовує їй фото — з камери біля входу у відділок. На ньому — вона, Бенні і конверт.

— Бачите? Ми не питаємо безпідставно.

— Ви не отримаєте дискети, — спокійно каже Андреа. — Вона не зі мною.

— А з ким?

Мовчанка.

Дорнер зітхає, встає, робить коло навколо столу. Потім нахиляється ближче.

— Це просто носій. Один файл. Один шлях — і ви можете вийти звідси вже сьогодні.

Він ставить перед нею чисту дискету. Поруч — ноутбук Compaq із вже вставленим диском.

— Введіть дані. Або вгадайте, що буде далі.

Новий розділ "Троянд для Андреа" вже доступний! Читати