Кіра прийняла рішення — покинути роботу няні!

Мирного вечора!

Запрошую до оновлення роману "Няня для сина мільйонера".

Уривок

Зупинивши машину біля будинку руденької іду у двір. Оля з Лесею — нашою спільною подругою — сидять у альтанці, тому йду до них. Вітаюся, та дівчата не відповідають. Мене це гнітить.

— Оль, ну досить дутися. Я не винна...

— А хто винен? — вибухає невдоволенням руденька подруга. — Не потрібно було потикатися у двір Буйного, — шипить вона й одразу озлоблено питає: — Ти хоч розумієш, що ти всіх нас підставила? Ти як взагалі, нормально почуваєшся? Не соромно?

— Оль, я ж не хотіла... Я навіть уявити не могла...

— Забирайся! — зривається подруга. — Я теж уявити не могла, що ти така підла та підступна. Я гадала, ти мені справжня подруга, а ти?!!

Нервово ковтаю й, розвернувшись, мовчки іду з двору. Мені прикро та образливо. Зрештою, що я можу сказати у свій захист? Оля бачить те, що хоче бачити, і переконувати її в протилежному сенсу немає.

— Ну і йди. І не приходь більше, — гукає мені навздогін руденька.

Покинувши двір подруги, їду додому. В’їхавши у двір, я розревілася. Все дістало. Не хочеться нічого. А найобразливіше те, що я завжди й усім ділилася з Олею. Інколи навіть останнім. А коли ще не мала обмежень від матері, то ніколи не рахувала коштів: позичала, купувала речі, інколи віддавала свої. А тепер я ворог номер один.

Поплакавши, збираю себе до купи та, забравши продукти, йду до будинку. Потрібно хоч щось приготувати на вечерю і просто відпочити.

Тільки встигла увійти в будинок, як задзвонив мій телефон — це Тарас. Не хочу з ним говорити, тому просто скидаю дзвінок. І повторний також. Мабуть, термінове замовлення. Сьогодні вихідний, тож може не вантажити мене роботою.

Читати тут...

Приємного читання!!!