❤️✨

Дорогі друзі!
Хочу з вами щиро поділитися. У моєму житті зараз відбуваються серйозні зміни, які забирають багато сил і уваги. Через це я не впевнена, що зможу так само часто заходити на Букнет, як раніше.

Саме тому сьогодні я виклала одразу три розділи. Я дуже не хотіла залишати вас без продовження, адже ви завжди підтримуєте мене, і для мене це важливо. Чесно кажучи, не знаю, коли у мене знову буде спокійний період і коли повернеться натхнення у звичному темпі. Зараз воно просто не встигає за мною у вирі всіх подій.

Але я обіцяю: історія буде жити. Я не покину її і неодмінно повернуся з новими розділами, хай навіть трохи пізніше. Дякую кожному з вас за терпіння, теплі слова й віру – саме завдяки вам я знаходжу сили писати навіть у найскладніші моменти.

Ну і звісно ж уривочок:

– Чому? – його голос звучить низько, хрипло. Але не злісно. Болісно. – Невже я дав привід мені не довіряти? Невже я не заслужив навіть пояснення? А лише одну записку? Після всього, що...

– Досить. – перериваю його. Різко. Різкіше, ніж хотіла. Але інакше не можу. Це як ляпас – і йому, і собі. Бо кожне його слово рве мене зсередини. Я не витримую. Просто не витримую чути все це вголос.

Він завмирає, на мить замовкає, а потім ледь нахиляється вперед. Його очі вгризаються в мої, ніби намагаються витягнути з мене ту відповідь, яку я так довго ховала.

– Що досить? – питає він тихо. Але в цьому тихому голосі більше болю, ніж у будь-якому крику. – Досить правди? Чи досить моєї присутності? Тобі досить мене?

Моя шкіра пече. Повітря навколо ніби стало важчим. Усе в мені кричить, але я мовчу.

– Не мовчи Софіє. – каже він вже трохи твердіше. Його голос усе ще не гучний, але в ньому наростає тиск. – Розкажи, чому приховала від мене мою дитину. А, ще розкажи, як так вийшло, що твій чоловік – це зниклий брат Анни. Ти взагалі знаєш, що вона відчувала весь цей час? Як їй важко було?

Ці слова б'ють прямо в серце. Болісно. Він навмисно зриває всі шари. Він не дає мені відступити, не дає втекти – навіть подумки. І я розумію: він має право. Кожне його слово  – заслужене.

– Ти не розумієш. – відповідаю тихо. Навіть не виправдовуючись, а радше з болем. Бо знаю, що справді не розуміє. І, можливо, не зможе.

– Я знаю, що не розумію. Тому й прошу пояснити. – каже він, і цього разу в голосі щось змінюється. Замість тиску – прохання. Замість напруги – біль. Справжній. Глибокий. Той, що сидить десь усередині й роз'їдає. – Просто скажи мені, чому.