Або нова прода до "Землі Гарантів. Трибу часу".

Парубок рухався впевнено. Золотаво-коричневе волосся погойдувалося, наче грива лева. Рівна постава, розправлені широкі плечі, шкіряний одяг, що підкреслював його спортивну статуру — одразу видно, хто там головний. Було в ньому щось таке, що мимоволі змушувало дивитися на нього довше, ніж слід — а потім дратувало, що взагалі звернула увагу. І він єдина людина на тому судні.
— Наче спокійні, — пошепки констатував боцман біля мене.
— Це команда Ларіона. Вони завжди спокійні, коли когось треба вбити, — відповів старий моряк. Його рука самовільно впала з руків’я шаблі.
Ларіон. Той самий, якого боявся сам верховоєвода Андраса. Тиць-пердиць, і знов у баюру! Яка зараза заклювала мою удачу?
Щоб не потрапляти йому навіть на очі, я хутко розвернулася й навшпиньки побігла за натовпом до штурманської, за стіною якої щойно заховався Миднарів хвіст. 
— Ваша Високосте. Вітаємо на торговому судні Рейдліфа Гострозорого, — долинало з палуби, коли я вже зачиняла двері, стоячи в ледь освітленій кімнаті, наповненій терпким запахом просоченого дерева та лаку. Щоб не шуміти, робила все повільно, плавно, аби тільки принц не почув це підступне рипіння.
— О, Яринко! — Миднар кинув через плече мені усмішку, стоячи передом до столу.
— Мене не хвилює, чий це корабель. — Ларіонів голос, хоч і приглушений, звучав так суворо, так самовпевнено. — Хто з вас капітан?
— Я.
Трясця, я хотіла чути їхню розмову, але мене не менше хвилювали події всередині штурманської.
— Що ти робиш? — ледь чутно запитала, обводячи Миднара очима.
Він мовчав, чуйно вслухаючись та подеколи зиркаючи на щілину між дошками стіни. Зосереджений, як лис у полі над норами. Наче чекав на наступні слова принца:
— Добре, ти. Я тягнути не збираюся. Я хочу обміняти одну людину на вашому кораблі на свого картографа. — Пауза, кроки, щось важке стало на підлогу — дипломат. — Курул, — повів він далі, — один з найкращих знавців у Картегоні. Натомість вимагаю віддати мені дівчину.
Тиша. У моїй голові все вмить замовкло. Шестерні зупинилися.
Миднар добив останні залишки самоконтролю своїми вишкіреними зубами, коли промовив:
— Збираю твої речі.