Новий розділ)))

І уривочок з нього:

Давид сідає повільно, не відводячи від мене погляду. Не ховається, не хмуриться. Його погляд спокійний, важкий, і від нього пече в грудях. Я не можу витримати його очей, тому сама опускаю погляд і доробляю салат. 

Сідаю мовчки ніби це звичайний обід. Але всередині мене – нестримний хаос.

Марк дістає ще одну тарілку, й ставить перед Давидом й сідає на своє місце.

– То звідки ти знайомий з мамою й татом? – питає Соломійка, вже зручно вмостившись, поглядаючи на Давида з цікавістю, з дитячою відкритістю, що роззброює.

Давид трохи нахиляється до неї, його голос м’який, майже ніжний:

– Це довга історія.

І одразу після цих слів над столом нависає дивна тиша. Крихка, майже священна. Наче кожен із нас на мить затамував подих. У цій тиші – щось небезпечне. Бо ми всі знаємо: це справді довга історія. Надто довга. Надто болісна. І в неї не варто занурюватися – не тут, не зараз, не в присутності тієї, чия усмішка тримає нас усіх при тямі.

Але Соломійка не відступає. Вона знову піднімає очі на Давида, вся така щира.

– Ти кудись поспішаєш? – питає з такою прямотою, яку можуть собі дозволити лише діти.

Давид посміхається. Ледь. Якось по-іншому, ніж зазвичай. Проводить великим пальцем по нижній губі, затримується на секунду – і знову повертає погляд до мене. Його очі вже не просто дивляться – вони проникають у саму суть. В мене. В усе, що я ховала.

– Ні, я нікуди не поспішаю. – каже спокійно. – Я вже там, де мені треба бути.