Коли все йде шкереберть

Влипнути в халепу на землі — одна проблема. На кораблі, повному незнайомців, — зовсім інша.

Миднар простяг пляшку. Я похитала головою. Тоді він сам зробив пару ковтків та заховав її в шухляду.
— А скільки днів нам плисти до Зейфеля? 
— По-перше, до Рибальських островів. — Від цієї заяви я розширила очі.
Ми так не домовлялися. А як же вина, палац? Я планувала топити своє горе там, а не в клятому гніздечку зі смердючих рибальських сітей.
— А по-друге, точний час тобі тільки вітер скаже. Зазвичай допливаємо за два тижні.
— І як мені потрапити до Зейфеля? — Мій досадливий тон після його спокійного лунав аж надто голосно.
— У тебе є очі, на столі є карта. — Миднар тицьнув пальцем на архіпелаг південніше від Зейфеля. Раніше я не звертала уваги, що в нього на всіх пальцях правиці були персні. Причому всі такі несхожі, ніби з різних частин світу. — Звідти до виноробів рукою подати.
Я стала вдивлятися в кольорові рисунки. Чіткі лінії, виразні об’єкти. Не абиякі позначки — зображення видавалися справжніми. І ніби все ясно, а водночас не зрозуміло нічого. Кордони, рельєф, клімат є, але не було ключового: ліній і масштабу. Секунди стікали, як пісок у щілинах між дощечками підлоги — повільно, майже непомітно, а з усього мого тіла рухалися тільки розгублені очі.
— Вочевидь, із цим теж виникнуть труднощі, — протягнув Миднар, однак, варто визнати, терпляче.
— Тут немає жодних чисел, — стала захищатися, мов учениця, якій сказали написати есе та відібрали ручку. — Звідки дізнатися відстані? Як ти розраховуєш маршрут?
— Ніяк. — Він стенув плечима, натягнувши усмішку. — Нас веде попутний вітер.

"Земля Гарантів. Триб часу"