От куди мені подіти того внутрішнього критика?

Казка про Творця і тіньового критика

Жила-була одна Творчиня. Вона плела зі слів зоряні стежки, і ті стежки світилися так яскраво, що навіть найсамотніший мандрівник знаходив у темряві дорогу.

Та поруч із нею ходив Тіньовий Критик. Він завжди ховався за плечем і шепотів:
— Нащо витрачаєш сили? Нащо даруєш людям світло? Все одно вони не помітять.

Іноді його слова ранили, бо він умів підбирати найгостріші голки. Але одного дня Творчиня зупинилась і подивилася йому прямо у вічі.
— Ти — лише тінь, — сказала вона. — Ти можеш шепотіти, але не можеш забрати в мене світло. Бо світло — моє.

Вона взяла перо й почала писати далі. А з кожним словом Тіньовий Критик ставав меншим і прозорішим. Його шепіт уже не був наказом, а лише нагадуванням: «Тут є твоя вразливість, бережи її».

З того часу Творчиня більше не боролася з критиком. Вона брала його голос і перетворювала його на силу — як темряву, що робить зорі видимими.

А її книги ставали не просто казками, а оберегами для тих, хто теж мав свого критика в серці. Бо кожен, читаючи їх, відчував: «Я не сам. І мій світ теж має право сяяти».

P.S: сьогодні ранок внутрішнього критика...

так я не люблю чужу критику, бо критикую себе так як ніхто не зміг би...