Вітаю, мої любі читачі!)

На порозі осінь. Тож хочу нагадати про дві чудові книжки, які в мене чомусь завжди асоціюються з цією порою року)

Перша - про дівчину Дарину та її пошуки справжнього кохання. У цій історії все по-справжньому. Ваша авторка використала спогади про власну медичну практику, тому ставлення у мене до цієї книжки особливе) Історію Дарини продовжує історія про Павла Павловича - дуже цікаву людину) Тож рекомендую прочитати.

Чого бажає Дарина? Епізоди на межі фолу

ФРАГМЕНТ

— Дарино, сядь. Не клопочи так. Нічого серйозного ті дурні мені не заподіяли. Я ж айкідоїст.

— Ніж — це не жарти. Один проти двох...                                                                                                                                          

— Ніж був такий собі. А два п'яних мужики проти майстра...

— Трапляється усіляке, майстер. Сюди б один шов... — торкнулася вона чола.

— Лейкопластирем краї склей, і все.

— Упевнений? Може, все ж поїдемо до лікарні? Щеплення зробимо. А раптом я щось пропустила? До речі, ти не задихаєшся? Чи...

— Дарусько, досить. Мені все це дуже приємно, але я не хочу, щоб ти нервувала.

— Нервувала? Нервувала?! Та я думала, що збожеволію з переляку!

Подолавши опір, хлопець посадив Дарину на одне коліно, обійняв і вперся головою в її груди.

— Ось так — дуже добре. Приємно настільки, що не передати. Я ще трохи ось так посиджу. Гаразд?

— Річе?

— Чого тобі? — Річ помовчав. — До речі, ти дещо забула.

— Що саме?

— Оглянути мене як слід. Ми ж ніби лікарі. Продовжимо?

Дарина взяла його обличчя в долоні.

— Раніше ти не дозволяв собі такі жарти.

— Мені набридло бути аутсайдером і щоразу намагатися вклинитися між твоїми хлопцями.

— Моїми... Про що ти?

— Спочатку я чекав, поки тобі набридне зітхати за Косяком. Ти ж нікого, окрім нього, не помічала. Я міг на голові ходити, все — дарма. Коли ж він нарешті знайшов собі пару до душі, мені довелося поїхати. Думав, повернуся через місяць, а ти до того моменту його забудеш… Однак побачив погляд твого шефа і зрозумів, що мені знову не пощастило.

— Річе…

— І я зрозумів, що знову пролітаю, як фанера над Парижем.

— Навіть не знаю, що сказати.

— Краще скажи — чого ти хочеш, Дарино?

* * *

А ця книжка дуже життєва, але страшенно романтична)))

Молода художниця закохалась у програміста, проте це кохання не було простим. Перепони та інтриги довго заважали цій парі воз'єднатись. Та вони впорались)

Барви любові

ФРАГМЕНТ

— Та кажи вже. Ми ж не просто гуляємо, адже так?

— Так, — Макар влаштував ноутбук на колінах і сперся ліктями об спинку лави. Одна рука виявилася якраз на рівні шиї дівчини. Шкіру немов закололо голками, і Ярина знизала плечима.

— Замерзла?

— Ні. Не відволікайся.

— Мені потрібна допомога. І ти майже вгадала.

Ярина з подивом втупилася в сірі очі — і ледь не забула, про що йшла мова. Довелося стиснути пальці в кулак, так сильно захотілося зобразити вираз незвичайних очей на папері. Можливо, інші не знайшли б в них нічого особливого, але іронічна журбинка, втомлена смішинка та якась вселенська мудрість викликали в ній, як у художника, спрагу зобразити цю мить у своєму альбомі. Дівчина змусила себе струсити чари. Відвернулася, немов її зацікавив рябий пес, що очікував біля магазина на подачку.

— Не пам'ятаю нічого такого.

— Ти згадувала про «приз».

«Справа таки в дівчатах. Напевно, хоче, щоб я його з кимось познайомила».

Настрій Ярини впав мало не до нуля.

Ще не знаючи, хто витягнув щасливий білет, Ярина вирішила відмовити Макарові в такого роду допомозі.

— Його хтось виграв? Приз.

— Вгадала.

— Вітаю.

— І я тебе — теж.

Ярина здивовано поглянула на співрозмовника.

— А мене з чим?

— З призом.

Дівчина відкрила рота, потім закрила, деякий час мовчала, приголомшена. Цей хлопець не переставав її дивувати.

Невже він мав на увазі саме те, що вона подумала? Але так не буває!

Своєю чергою Макар дивився на неї, чекаючи якихось слів, і посміхався характерною, тепер уже добре знайомою Ярині посмішкою.

— Не смішно.

Дівчина спробувала підвестися, та Макар не пустив, потягнувши вниз за плече.

— Ніхто не сміється. Мені конче необхідно, щоб всі вирішили, ніби ми зустрічаємося. Я думав, ти зрозумієш.

Звичайно ж! Нерозумно було сподіватися. Та ще наївніше — погоджуватися на цю пропозицію. Однак...

— Навіщо все це?

— Я можу тобі довіритися? — Ярина кивнула. Думка, що вона ні за що б його не зрадила, трохи лякала, але саме так дівчина відчувала. Здається, така відповідь задовольнила Макара, оскільки він продовжив: — Розумієш, я працюю над однією цікавою грою. Комп'ютерною. Новинка у всіх сенсах. Але, бабуся! Вона вимагає, щоб я відпочивав, зустрічався з дівчатами, веселився на вечірках — розважався на повну котушку, як вона висловилася. — Ярина не стримала сміх, оскільки не могла уявити, щоб Джулія Рудольфівна вимовляла щось подібне. — Так ось, якщо всі будуть думати, що ти — моя дівчина, я зможу казати, що йду на побачення, а тим часом працювати над програмою.

— Де?

— Важливе запитання. Мені вдалося домовитися зі шкільним сторожем. За невеличку компенсацію він погодився забезпечити мене ключами від школи та комп'ютерного класу. На щастя, там забули відключити на літо Інтернет. Ну то як? Ти мені допоможеш?

Уявна дівчина Макара. Це гірше або краще, ніж не бути нею зовсім? Водночас він сказав, що довіряє їй. Хіба не це — найважливіше?

Якби про подібну послугу її попросив хтось інший, Ярина відмовилася б одразу — без роздумів і жалю. Сказати «ні» Макарові виявилося складно. Дівчина подивилася вздовж вулиці, намагаючись придумати правильну відповідь, та думалось погано.

— Ніхто не повірить.

Ось він — головний аргумент. На жаль, Ярина не лукавила.

— Це ще чому?

— Я вже відповідала тобі на це запитання. Раніше. До речі, цілих два рази.

— Дурниці!

Різка заява дивно лестила, але Ярина не здавалася:

— Марна трата часу. Попроси когось іще.

Дуже не хотілося, аби Макар розмовляв про це з якоюсь іншою дівчиною, та якщо він так сильно потребує вільного часу...

— Інша не зрозуміє. Мало того, боюся, у мене взагалі не залишиться жодної незайнятої хвилинки.

Ярина не могла з ним не погодитися. Однак...

— Подивися на мене. З такими, як я, не зустрічаються. Твої друзі не повірять.

Макар подивився по обидва боки.

— Посперечаємося?

Азарт спалахнув настільки несподівано, що Ярина не встигла зупинитися:

— На що?

— На кекси моєї хрещеної.

— Іраїда Силантіївна — твоя хрещена?

— Ага. Згодна?

Ярина розсміялася.

— Домовилися!

Через мить їй стало не до сміху.

Макар її поцілував. Короткий дотик рота приголомшив, здивований погляд хлопця розсмішив, а ще один поцілунок — довгий, принаймні для неї, зачарував. А ще він був незвично приємний та солодкий від тістечок, та трохи терпкий після чаю.

В усьому цьому був присутній ще й аромат самого Макара — незрівнянний ні з чим.
Майже втративши голову, Ярина несподівано почула свист — і різко розплющила очі. Поруч стояли декілька хлопців і дівчат, серед яких Ярина зуміла розгледіти лише Клару та Антона Барабаша.

Одразу захотілося сховатися, втекти якомога далі від здивованих, злих, глузливих і ще невідомо яких поглядів, спрямованих в її бік. Дивно, що ніхто не дивився на Макара. Адже це він її поцілував.

Макар її поцілував!

Приємного дня!

Софія