Новий розділ)

І як завжди, уривочок з нього:

– З днем народження, спляча красуне. – каже він, тихо. Голос, який я пам’ятаю до найменшої інтонації.

Ненавиджу, що в мені щось здригнулося від цих слів.

Мене кидає то в жар, то в холод. І я не знаю, чому: від гніву чи від спогадів. Бо ця фраза – це не просто привітання. Це наше. З минулого. З тих часів, коли він будив мене поцілунками, називав своєю сплячою красунею і сміявся, коли я бурмотіла щось сердите крізь сон.

Тепер це звучить як знущання.

Я хапаю повітря, наче його раптом стало замало. Погляд знову падає на кулон.

А потім – на нього.

Він стоїть переді мною спокійний, впертий, до божевілля справжній. І такий рідний, що це лякає.

Стискаю кулон сильніше – так, що тонкий ланцюжок врізається в шкіру.

– Не думай, що цього достатньо. – мій голос твердий, хоч усередині все пульсує. – Що один жест поверне тебе туди, звідки тебе викинуло моє життя.