Він не мав права навіть дивитися на неї… адже вона — сестра його найкращого друга.

Але коли між двома спалахує хімія, втримати почуття стає неможливо. 

«Моєю будеш, Совенятко!» (18+) — романтична історія з улюбленими тропами: від ненависті до кохання та сестра найкращого друга.

❤️ https://booknet.ua/book/moyu-budesh-sovenyatko-b437443

Спойлер для вас ❤️

— У Соні температура, здається, — Женя судомно зітхнула і заговорила швидко, як завжди, коли нервувала. — Її морозить, а у нас немає ні жарознижувального, ні навіть термометра. Треба поїхати в аптеку в селище. Я подивилася — найближча цілодобова за десять хвилин машиною. А Ваня вже випив пива…

Я відключився ще після слова “морозить”.

Швидко кинувся до будинку, до сходів, але мене перехопив Ваня, який саме спускався вниз.

— В аптеку зможеш зганяти?

— Що з Сонею? — замість відповіді прорикотів я.

— Остинь, Ромео. З нею все нормально, мабуть, застудилася. У неї завжди висока температура піднімається — ти ж знаєш.

Я не знав. Може й знав, але зараз мій мозок працював дуже погано. Відмовлявся видавати навіть базову інформацію.

— Що купити?

— Жарознижувальне, — Ваня знизав плечима, наче не відбувалося нічого особливого. І це називається старший брат?! — І щось від застуди, напевно…

Останні слова він вже договорював мені в спину.

Я швидко схопив ключі від машини, зрадівши, що вчора ми приїхали останніми і припаркувалися збоку — тепер не доведеться просити хлопців, щоб дали виїхати.

— Адресу аптеки скину зараз! — Ванина фраза застала мене вже на вулиці.

В голові билася лише одна думка — моєму Совеняткові зле, а я нічого не зробив. Ось чому вона не вийшла на вечерю, а я вирішив, що просто ховається від мене. Дебіл!

До аптеки я доїхав за сім хвилин. Довелося трохи поблукати між будинками, бо вивіска була настільки маленькою, що я помітив її лише тоді, коли вийшов з машини й підійшов до будівлі.

— Добрий вечір!

Миловидна дівчина в білому халаті заусміхалася, щойно побачила мене. І навіщо вони тільки ті халати носять? Не лікарі ж!

— Мені потрібно щось жарознижувальне, — прохрипів я, навіть не привітавшись. — І щось від застуди.

— Для дитини? — її усмішка стала ще більш широкою, а мені просто хотілося, щоб вона рухалася швидше.

— Ні, для дівчини, — видихнув я. — Для дорослої.

— А яка температура?

— Та не знаю я! — вибухнув я, бо вона ставила якісь зайві запитання, хоча я вже міг би їхати назад до Соні з ліками.

— У таблетках чи сиропі?

Та вона просто знущалася!

— Те, що швидше допоможе, — я глибоко вдихнув, намагаючись втримати себе в руках.

— Зараз, — ще одна швидка усмішка — і вона зникла в задній кімнаті. Я нервово постукував пальцями по прилавку, поки секунди тягнулися, як години.

— Дивіться, можна взяти ось це — іноземне, або наш аналог. Другий варіант буде дешевший.

Мені хотілося її задушити. Ніколи не відчував стільки негативу до незнайомої людини.

— Давайте обидва. І взагалі — усе, що може знадобитися від застуди.

Я тримав себе в руках. Принаймні намагався. Головне — щоб вона перестала ставити запитання й почала працювати.

— А які симптоми? Нежить, кашель, горло болить?

Все життя я намагався не грубіянити жінкам, але зараз був на межі.

Різко нахилився до скла й заговорив:

— Дівчино, я не знаю. Дайте від усього, що ви назвали. Тільки швидше!

У відповідь вона лише фиркнула й, задерши підборіддя, знову пішла в задню кімнату, хитаючи стегнами.

Трясця! Швидко це точно не буде!