Від дверей моєї кімнати несподівано пролунав стукіт. Я рвучко підвелася на ліжку, думаючи, що мені помарилося. І знову три глухі удари ззовні. Добре, це насправді. Поспіхом змахнувши з себе покривало, я кинулася до штанів та своєї білої сорочки з широкими рукавами, що висіли на стільці, і хутко почала їх надягати, водночас шукаючи очима пояс. Поки я до нього дісталася, у двері постукали втретє, цього разу більш рішуче. Можливо, Боривітер все-таки надумав мене прикінчити? Принаймні в останні дні тренувань він поводився доволі ініціативно.
— Трясця! — буркнула собі під ніс і, так і не зібравши волосся, підійшла до дверей, заздалегідь — про всяк випадок — прихопивши зі столу металевий канделябр.
Глибокий вдих і повільний видих, щоб заспокоїтися. Гіпотетична зброя напоготові. Відчиняю.
— Тьху, це лише ти! — Від полегшення рука зі свічником розслаблено опустилася.
— Прокинулася. — Його зуби блиснули на сонячному світлі. — А я вже думав вибивати двері.

"Триб часу", 8 розділ завтра о 7:00