(Або: чому мій текст — це любов, смерть і трохи гнилі всередині.)

Людей формують батьки, школа, суспільство, погані вибори у Tinder.

А мене сформували книги. Не ті, що "мотиваційні". Не ті, де кожна глава закінчується фразою: "І пам’ятай — ти можеш все!" А ті, після яких хочеться вийти на вулицю, закурити без досвіду, і трохи помовчати з порожнім поглядом.

Ось вони — книги, які зламали мене правильно:

1. “Парфумер” — Патрік Зюскінд

Книга, яка пахне. Ароматами, потом, страхом і безумством.

Твір, після якого ти починаєш нюхати людей — не буквально, звісно (або не завжди). Це історія про одержимість, геніальність і злочин — такий тонкий, що здається мистецтвом. Мене ця книга навчила одному: навіть найгидкіше може бути написано красиво. І що головний герой не зобов’язаний бути “хорошим”. Він має бути цікавим. І смердючим, якщо треба.

2. “1984” — Джордж Орвелл

Ох, ця книжка — як поцілунок у лоб від диктатора: холодно, сухо, і ти вже не забудеш. Вона змусила мене полюбити безнадію. І розуміти владу.
Світ, де тебе люблять тільки тоді, коли ти здаєшся. Мене сформував її кінець. Саме кінець. Той момент, коли розумієш: іноді програш — це фінал, і це чесно. І не всім героям дано перемагати. Деяким — дано страждати. Як і читачу.

3. “Кладовище домашніх тварин” — Стівен Кінг

Кінг мене навчив: не бійся написати страшне, якщо воно справжнє. Не вигадане зло, а те, що сидить поруч — у втраті, у смерті, в бажанні щось повернути, навіть якщо воно вже гниє. Після цієї книги я перестала боятись похмурого. Бо в ньому — правда. І там, де інші автори ставлять крапку, Кінг тільки витягує лопату.

4. “Лоліта” — Владімір Набоков

Геніальна, огидна, прекрасна, філігранна. Це не про романтизацію. Це про форму. Про силу мови. Про те, як текст може бути отруйно-гарним. Як фраза може шепотіти, жалити, зваблювати й руйнувати водночас. Я читала “Лоліту” й думала: чорт, а ж так можна? І відтоді — теж так можна.

5. Всі твори Г.Ф. Лавкрафта

Читала — і відчувала, ніби доторкаюсь до чужої хворої свідомості. Лавкрафт дав мені важливе: страх — це не крик. Це тиша перед криком. Це те, що неможливо описати — і саме тому воно так лякає. Його тексти — як спроба обійняти безодню. І я досі з неї не вийшла. Кожен раз, коли я пишу щось моторошне, але благородне, я знаю — старий добрий

Лавкрафт стоїть за моїм плечем. І дихає. Огидно.

P.S.

Ці книги — мої демони і мої ментори. Я не схожа на них. Але я виросла з них. І коли ви читаєте мій роман і думаєте: “ого, це трохи б’є по душі” — знайте, це не випадково.

Це просто я, з усією своєю бібліотекою привидів, сиджу і вишиваю вам черговий психоемоційний розрив.

Діліться своїм топом книг, які сформували вас? Або просто вашими улюбленцями)