Новий розділ)

І уривочок з нього:

– Якого біса ти тут робиш? – її голос ріже, як лезо.

Жодної м’якості. Жодної ностальгії. Лише лють.

І – біль. Глибокий, затиснутий у кулаці гніву.

Я не відповідаю відразу. Дивлюсь на неї. Розглядаю її зблизька, ніби боюсь, що більше не матиму шансу. Її очі горять. Але це те саме полум’я, що колись змушувало мене втрачати контроль.

Повільно опускаю руку в кишеню й виймаю той самий кулон. Залишений нею три роки тому, мов крапка наприкінці речення, яке так і не було завершене.

Витягаю його, стискаю в долоні мить – і беру її руку.

Софія сіпається, але я не стискаю – тільки кладу кулон на її долоню, обережно, мов щось крихке. Мов те, що ніколи не мало падати на підлогу між нами.

Її пальці рефлекторно змикаються навколо нього. Вона дивиться то на мене, то на кулон. І щось у її погляді на мить змінюється. Щось стискається в грудях.

Я посміхаюсь куточками вуст. Тихо. Без іронії. Лише зі спогадом.

– З днем народження, спляча красуне.