візуали Raina Crow

На березі бурхливої гірської річки, в Каледонії, за вересовими пустками й пагорбами, біля лісів Анандейлу, де проходить межа між світом людей та ельфів, розкинулося селище Зенор — було воно невелике, люди жили бідно, тому й вирушали, бувало, в містечко за лісом, щоб роботу знайти. І жила в тому селищі дівчина на виданні, Джені МакКален. Залишилася вона сиротою в неповних шістнадцять років, а в містечку тому тітка її рідна корчму тримала. Ось і вирішила Джені вирушити до неї. Зібрала у вузлик найцінніше, що було в неї, — брошку, що дісталася від матері, та хустини й сукні, які батько колись із ярмарку привіз, — і пішла дорогою до лісу. Попереджали її сусіди — не ходи стежкою повз Анандейл, згублять чаклуни-ельфи, відведуть-заманять-закрутять, довіку не повернешся.

Не послухалася Джені, вирушила через гущавину чарівну — так ближче шлях був. Здавалося їй, що вдень через ліс пройти не так моторошно, як ночувати на пустках, якщо в обхід вирушати.

Дорога спокійна була, пахло солодко вересом і медвяною конюшиною, зеленим морем плескотіли трави на узбіччі дороги. Невдовзі тракт закінчився — не ходив і не їздив ніхто лісом, і пішла Джені бездоріжжям. Сонце вже в зеніті було, коли з-за дерев з'явився вершник у багатому вбранні — камзол оксамитовий рубінами прикрашений, плащ короткий атласний — вишивкою сріблястою, панчохи — з найтоншого шовку, на чоботях — пряжки золоті з великими топазами. І собою гарний — волосся золотисте, очі — сині, як вода в річці в ясну погоду, а риси тонкі, благородні. З усього видно — не простий це пан.

Не злякалася Джені, лише вклонилася й убік відійшла, щоб пропустити вершника. Але той осадив коня, спішився, і запитав у дівчини:

— Хто ти і що робиш у моєму лісі?

— Я Джені МакКален із Зенора, йду я до тітки своєї, на роботу влаштовуватися, не хвилюйтеся, що зайшла у ваші угіддя, хотіла шлях скоротити. Чи можу я далі йти?

— Роботу, кажеш, шукаєш? — задумався на мить пан, брови звів. — А не хотіла б ти в мене нянькою попрацювати? Звати мене Ерон Лоревіль, і дружина моя пологами померла, і от шукаю я дівчину добру, щоб могла вона за дитиною приглянути. Служити тобі сім років і один день, і якщо впораєшся, то щедро заплачу тобі, ніколи не доведеться більше працювати, сама шляхетною станеш, зі срібла їстимеш, у шовку ходитимеш. Чи згодна, Джені із Зенору?

Чому й не погодитися було? Кивнула Дженні, нітрохи не боячись того, що нічого не знає про пана цього, а він її на коня посадив і повіз у свій маєток. Їхали вони недовго, лісові стежки з'явилися, ліхтарики на деревах — наче в інший світ потрапила Джені. І подобалося їй усе це — і клумби доглянуті, і будиночки на гілках дерев, і сам господар угідь цих — дивився він на Джені лагідно, і потай побажала вона, щоб, коли термін їй служити вийде, не відправляв її нікуди Ерон Лоревіль.

...Йшли роки. Ростила світловолосого хлопчика Джені, і був він слухняний і ласкавий. Ерон рідко у своєму маєтку з'являвся — але коли приїздив, то обов'язково в Джені все питав про сина, про те, як живеться їй. Багато казок, історій розповідав, дарував їй вбрання і прикраси, немов і не служниця вона була в його домі, а хазяйка.

І ось майже вийшов термін служби. Один день залишався. Приїхав того вечора Ерон похмурий і неговіркий. Дженні викликав до себе, сидів біля вікна у високому кріслі й обличчя в тіні ховав. Не дивився навіть на дівчину. Тому вирішила вона спочатку, що завинила в чомусь, але виявилося — не в тому річ. Дав їй пан мазь одну, наказав дитині очі помазати, але суворо заборонив їй самій тією маззю користуватися.

— Прислухаєшся до мене, озолочу тебе, все що хочеш проси тоді за службу вірну. А за непослух — покарання буде.

Поставив пляшечку на столик і зник у клубах диму, наче його й не було.

Джені все виконала, як Ерон просив — та тільки дитина сильно кричати почала і плакати, все в кут дивилася, пальцем туди вказувала, і, гикаючи, намагалася пояснити щось няньці своїй. Але за криком не розуміла вона, чого хоче дитинча. І щоб допомогти хлопчикові, вирішила одне око мазнути й собі — може, тоді зможе заспокоїти дитя. Та тільки-но торкнулася маззю повіки, як потемніло все довкола, і побачила одним оком Джені, що перебуває в норі підземній — коріння дерев зміями звилося, а в кутку, куди дитина ельфійська дивилася, чудовисько волохате сиділо. Може, брауні це був, може, хтось інший — але злякався хлопчисько, який до того не бачив див підземного світу.

Схопила Джені хлопчика і вискочила з нори з ними на руках. Озирнулася — пагорб позаду, високою травою зарослий, і дверцята круглі в оселю Ерона ведуть, пропав маєток багатий і сад, що колись його оточував. Ліс шумить, туман клубочиться. З марева цього вийшов сумний Ерон, дитину забрав, а Джені так сказав:

— Якби виконала ти моє прохання, то назавжди б зі мною залишилася, полюбив я тебе, Джені із Зенора. Але тепер покарана ти сліпотою, а до нас у пагорби шлях тобі закритий.

І зник. Залишилася Джені посеред лісу на самоті, ще й осліпла на те око, якого маззю торкнулася.

Не повернулася до людей Джені, не хотіла жити без Ерона і сина його, до яких серцем прикипіла, вирішила шукати шлях у пагорби ельфійські. Знайшла чи ні, того ніхто не знає, може, досі блукає чарівними хащами, кличе свого коханого.