Черговий інтерактив з підписниками! =)

Всім привіт! =)

У нас завершився черговий інтерактив із підписниками в телеграмі, і цього разу я хочу поділитися результатом тут.

Основна тема — локація на Нижніх Рівнях Еквіноксу. Такий собі бар, що балансує між законом і криміналом, місце, яке приховує чимало таємниць.

Читачі додавали свої деталі, а моя задача була зібрати все докупи й перетворити на повноцінну живу сцену.

Тож зустрічайте: Дивакуватий Бар. Місце, куди може потрапити кожен, але секрети якого відомі далеко не всім…

***

Як і все, що знаходиться на Нижніх Рівнях Еквіноксу - цей заклад не зовсім легальний. Але й протилежним його не назвеш. Просто бар. І як усі інші, він мав кілька своїх секретів. Секретів, що тримали його на плаву, а відвідувачів — задоволеними.

Навіть зовні він уже натякав, що це місце не таке просте. Його фасад вирізнявся серед іржавих панелей сусідніх будівель, ніби самотній клапоть порядку серед хаосу. Чисті, рівні стіни з обрамленням неону й двоповерхові вікна створювали відчуття чогось цілісного, вартісного. Табличка з написом "RESERVED" світилася рівним холодним світлом, не блимала й не шуміла, на відміну від сусідніх вивісок, які часто здавалося ось-ось згорять.

Це було не просто місце, де напиваєшся до безтями. Воно одразу демонструвало: сюди приходять не лише за випивкою. Його двері важкі, металеві, але з конструкцією, що нагадувала старі вестерн-салууни, — химерне поєднання минулого й майбутнього. По краях дверей світився неоновий обідок, що відсік тіні й створював ілюзію входу у власний маленький світ.

Здавалося, що цей бар жив власним життям. Він не кричав, не рекламував себе на кожному кроці, а спокійно чекав тих, хто вже знає про нього. І ті, хто заходив усередину, рідко виходили лише з відчуттям, що випили — зазвичай вони забирали щось більше: новини, чутки, домовленості чи спогади, про які краще мовчати.



За дверима тягнеться вузький коридор, приглушено підсвічений блакитними лампами, що мерехтять, немов втомлені від вічної роботи. Перше, що одразу впадає в око — віконце для здачі зброї. Металева рама з товстим склом, під яким стоїть табличка, що світиться рівним жовтогарячим світлом.

По той бік скла сидить мовчазний андроїд. Його рухи настільки повільні, що здається, ніби він оживає лише тоді, коли хтось підходить ближче. Штучна шкіра давно втратила людські риси: потріскана, облізла клаптями, оголює під собою темний метал і механічні компоненти. Виглядає так, наче його колись намагалися зробити схожим на людину, але час і байдужість перетворили його обличчя на щось між черепом і маскою.

Ніхто не знає, що було першим: бар, збудований довкола цього поста, чи сам андроїд, який завжди тут сидів. Він не говорить зайвого, лише простягає механічну руку через щілину у віконці, приймаючи будь-яку зброю. Його чорні лінзи-очі завжди стежать за відвідувачами, і є відчуття, що він здатен запам’ятати кожного, хто проходить крізь цей коридор.

Кажуть, він ніколи не покидає свого місця. Іноді здається, що він — частина самої станції, старий, мовчазний механізм, приречений на вічне чергування.



Пройшовши повз мовчазного андроїда на посту, відвідувачі одразу потрапляють до головної зали. Повітря тут густе від суміші диму, спецій та дешевих ароматизаторів. Воно вʼїдається в одяг і волосся, ніби нагадуючи, що ти справді був у цьому місці. Простір наповнений гулом голосів, сміхом, інколи — уривками пісень чи вигуків на десятках мов.

Столи розкидані хаотично: частина з них зроблена з рідкісного дерева — невідомо, яким дивом його дістали сюди, на Нижні Рівні. Вони зберегли свій колір і тепло, що виділяло їх серед холодного металу довкола. Інші — прості, важкі й грубі, зварені тутешніми майстрами з уламків панелей. За ними завжди хтось сидить: місця тут рідко пустують.

Люд настільки строкатий, що очі постійно ковзають від одного силуету до іншого. Люди, з їхніми звичними рисами, пʼють поруч із витонченими Ерлінами, що схожі на гнучких кішок зі сріблястим хутром. За іншим столом можна почути грубий регіт Гарґів — громіздких істот із собачими мордами й жовтими очима. Десь у кутку тихо перешіптуються Суерати — маленькі, вухаті створіння, які зазвичай говорять так швидко, що чужинець губиться вже на другому слові. Усі вони зібрані разом, ніби це місце саме по собі стирає бар’єри й правила.

Та найбільше уваги завжди прикуто до барної стійки. А точніше до того, хто стоїть за нею.

Велетень із бритою головою й руками, товщиною з чужі стегна, постійно спирається на деревʼяну поверхню, ніби сам тримає на собі всю вагу цього закладу. Багато хто вважає, що цей бар належить йому, хоча офіційно він лише простий бармен. Насправді ж усі розуміють: без нього місце давно перетворилося б на чергову клоаку бійок і смертей.

Він не терпить ані шумних сварок, ані спроб вирішити суперечки кулаками. Достатньо одного його погляду, щоб навіть найбільші забіяки пригасали. А тих, хто не розуміє натяків, швидко виносять і більше вже не бачать. Кажуть, колись він голими руками вбив кількох Імперських Скрадів. І не тому, що хотів слави чи бунту — просто тому, що вони вчинили дурницю й зачепили його заклад.

Єдина історія, яку тут згадують пошепки, стосується того дня, коли він справді вийшов із себе. Тоді місцева поліція забрала звідси кілька пошматованих тіл, і відтоді ніхто вже не ризикував перевіряти його терпіння.

Він не господар цього бару. Він — його серце. Те, що змушує відвідувачів почуватися водночас у небезпеці й у безпеці. Бо всі знають: доки він стоїть за стійкою, заклад живе.



Праворуч від барної стійки, подалі від яскравих ламп і надокучливого гамору, є один стіл, до якого постійні відвідувачі воліють не наближатися. Це її місце. Місце Адміністратора.

Вона завжди зʼявляється тихо, наче тінь, і сідає за цей стіл так, ніби належала йому завжди. Висока, струнка, з бездоганною поставою і поглядом, від якого навіть найдосвідченіші найманці відчувають легкий холод уздовж хребта. Її рухи плавні, немов у танцівниці, вони зачаровують і водночас дезорієнтують: дарують відчуття безпеки тим, хто ще не зрозумів, з ким має справу.

Вона — тіньова господиня цього закладу. Тут перетинаються найманці, контрабандисти, мисливці за головами й ті, чиї імена краще не вимовляти. За цим столом можна купити будь-яку інформацію, якої немає в жодній офіційній системі, або замовити послугу, про яку краще ніколи не говорити вголос. Усе це — за ціною, яку вона вважає справедливою.

Її краса — пастка. Ілюзія безпеки для тих, хто вірить у випадкові зустрічі й легкі посмішки. Ті ж, хто хоч раз бачив, як ця витончена жінка за мить перетворюється з чарівної співрозмовниці на безжальну машину для вбивства, більше не бажають перевіряти її терпіння. Або торгуватись з нею.

Її ідеальна біла шкіра приховує те, що мало хто наважиться уявити. Скелет, підсилений титаном і карбоном, м’язи, переплетені з мікроімплантами, що дарують надлюдську силу й реакцію. Вдосконалення настільки тонко інтегровані в її тіло, що навіть медичні сканери збиваються з пантелику, приймаючи її за звичайну людину. Але ті, хто бачили її в дії, знають: вона далеко не людина.


 

У дальньому кутку завжди можна побачити одну й ту ж постать. Велетенський Суерат. Напевне, єдиний представник свого виду, здатний зрівнятися з людиною зростом і шириною плечей. Ніхто достеменно не знає, звідки він узявся. Подейкують, що його створили Фаари у якійсь із таємних лабораторій — як експеримент, як спробу перевірити, чи може Суерат стати більше ніж тінню, що нишпорить у вентиляційних шахтах. А коли зрозуміли, що користі з цього не буде, просто викинули його у світ. Можливо, вони хотіли, щоб він загинув. А можливо, саме цього й прагнули — побачити, чи виживе.

Але все це лише чутки. І виникли вони не тільки через його розміри. Його зовнішність сама підштовхувала до фантастичних здогадок. Десятки кібернетичних імплантів спотворили тіло до такої міри, що іноді важко було сказати: перед тобою модифікований Суерат чи андроїд, який намагається здаватися Суератом.

Праве око повністю замінене холодною металевою лінзою, яка ривками перескакує з одного відвідувача на іншого. Права рука — грубий механічний протез, зібраний або дилетантом, або божевільним генієм. Кожен рух супроводжується іскрами й короткими спалахами електрики, що вириваються назовні з різким, майже хижим тріском. Права нога також перетворена на клубок металу й проводів, частина з яких безсоромно стирчить у різні боки, деякі просто перемотані старою ізолентою. Здавалося б, таке тіло мало б розвалитися від першого сильного удару, та варто лише зустріти його погляд — і холодок пробігає спиною.

Він ніколи не розмовляє. Його голос, якщо він узагалі існує, ніхто не чув. П’є лише найдешевше пойло, те, від якого навіть затяті пияки морщаться і кашляють, ніби палять легені зсередини. І завжди креслить. Його блокнот — вічний, сторінки наче не закінчуються. Ніхто не знає, що саме він там залишає: креслення механізмів, плани втеч, чи, може, спогади.

Бармен сам носить йому напої. Особисто. Навіть Адміністратор вимушена ходити за напоями до стійки. Кожного разу він дивиться на Суерата так, ніби в його погляді є щось більше, ніж просто звичка — ніби він розуміє і співчуває. Немов знає якусь правду про нього, таку важку, що серце стискається лише від самої згадки.

Але ні відвідувачі, ні бармен, ні навіть сама Адміністратор — не є головним секретом цього місця. Ті, хто справді знають, можуть скористатися унікальною послугою, яку надає, на перший погляд, найзвичайніший прибиральник.

Його поява завжди здається недоречною: повільні кроки між столами, ганчірка в руках і дивні, майже танцювальні рухи. Ніби в його голові постійно звучить музика, якої не чує ніхто інший. Він живе у власному ритмі, відсторонений від гулу, лайки й сміху навколо. Ніхто навіть не розуміє, що саме той прибирає. Він ніби бачить те, що не бачать інші.

Більшість відвідувачів не звертають на нього жодної уваги. І дарма.

«Дім завжди всередині нас».

Ці, на перший погляд безглузді слова, — справжній ключ. Варто лише прошепотіти їх прибиральнику, і він, усміхнувшись, візьме вас під руку та поведе до туалету. Там, ніби підкоряючись чужій магії, стіна відчиняється, відкриваючи вузький, тісний ліфт. Дехто, особливо кремезні відвідувачі, змушені заходити вприсядки.

Прибиральник, щиро усміхнувшись, легко вклоняється, наче продовжуючи свій вічний танець, і зникає, залишаючи вас наодинці з новим шляхом. А вже за кілька десятків хвилин ліфт викине подорожнього на Середніх Рівнях.

Але це — зовсім інша історія.

***
 

P.s Якщо вам цікаво прийняти участь у подібних речах, або вас цікавить моя творчість - запрошую у мій телеграмчик! =)