У кожного є свої дивні звички. Хтось нюхає бензин. Хтось засинає під кримінальні хроніки. А я — нюхаю книги. Паперові. Справжні. І так, мені за це не соромно. Бо якщо ти не втягуєш носом аромат нової книги, перш ніж почати читати — ми, вибач, з різних планет.

Так, я знаю, що електронки зручні. Аудіокниги — сучасно. Kindle — практично.

Але ні.

Мені треба гортати сторінки, ставити позначки ручкою, обіймати книжку, як живу.

Мені треба, щоб відкривати нову книгу було як вдихати майбутню пристрасть. Бо запах нової книги — це офіційно найкращий наркотик у світі. Трохи клею, трохи друкарської фарби, трохи обіцянки, що твоє життя зараз зміниться.

Цей аромат — як нове кохання. Тільки без ризику венеричних.

Так, я з тих, хто возить книги з собою. Завжди. Навіть під час переїзду.

І ні, це не жарт. Коли я переїжджала — замість логіки я вибрала бібліотеку. Ви б це бачили: сумки, валізи, коробки — не з речами, не з постіллю, не з посудом.

Книги. Кожна. Окремо загорнута. Як поранені побратими на евакуації.

Бо я не знаю, де прокинуся завтра — але я знаю, що поруч буде Парфумер, Лавкрафт і мій старий Кінг із потертою обкладинкою та згадками про всі емоційні кризи, які я з ним пережила.

Електронка не пахне. Аудіо не дає перечитати речення тричі, щоб знову вкусити його зміст.

Папір — це ритуал. Це тілесне. Це тактильне. Це любов із хрустом. Це коли відкриваєш нову книгу — і вдихаєш. Глибоко. Повільно. І в цей момент знаєш: ось він — сенс. Хоча б на кілька вечорів.

P.S.

Це не снобізм. Це залежність. Мене можна позбавити кави, соцмереж, навіть — страшно сказати — шоколаду.

Але забери мої книжки — і я піду на злочин. У красивій обкладинці.

І не забувайте, що я чекає на вас у своєму телеграм каналі "Муза під шафе".