Велика темна кімната завжди лякала його. Мати заборонила в будь-якому разі наближатися до неї, але цікавість була надто сильною, щоб не підкоритися їй.

Великі дубові двері із залізними віконницями, що величалися немов до самої стелі, та тихий шурхіт за ними змушував прислуховуватися.

- Є тут хто? - тихо спитав Вільгельм.

- Якщо і є, яке тобі до цього діло? - почулись тихі слова у відповідь.

- Як ти там опинився?

- Дядько закрив мене тут. - тихі, приречені слова були йому відповіддю.

- Тобі напевно самотньо! Почекай, я зараз щось вигадаю! - Вільгельм вирішив у, щоб то не було побачитися із загадковим хлопчиком, що був схованим за важкими дверима.

Він тихо вибрався з маєтку через службові ходи та побіг у сторону, де знаходилися вікна та решітки, що виходили на ліс. Він точно знав, де знаходиться та кімната і дуже швидко знайшов невелике вікно з віконницями. Насилу відчинивши їх він проліз у середину. Вільгельм не переживав, що не зможе вибратися. Природа нагородила його спритністю.

Світло з напіввідкритої віконниці осяяло напівтемну кімнату.

Першою впала в очі велетенська шафа з різноманітними книгами, але майже всі вони були по етикету, праву та поведінці, а потім очі його натрапили на власника кімнати.

Перед ним був янгол, якого зіткали з ниток небесної гладі. Не високий хлопчик років десяти стояв та насуплено дивився на нього. В його очах плекався страх та рішучість.

Гарне обличчя з правильними рисами, обрамляло біле, немов сніг волосся. На нього в притул дивилися ясні очі. Сонце торкалося його рис і робило їх майже магічними. Темно сині очі мали кришталеві вкраплення, які сяяли на сонці роблячи їх чарівними. Вільгельм завмер, а потім тихо промовив.

- Привіт.

Хлопчик залишався похмурим, але привітав його.

- Чого тобі треба? Дядько вирішив за допомогою тебе за мною слідкувати?

- Ні, зовсім ні! Він не знає про це! Твій дядько, він же герцог? То ти спадкоємець герцогства!

- Це так. - тихо, але впевнено, мовляв, він.

- Мене звати Вільгельм!

- Аристократичне в тебе ім’я все ж таки. - зітхнув хлопчик, але промовив. - Мене звати Рейтан.

- Гарне ім’я! Ніколи не знав, що в мене буде друг з владущої сім’ї!

Рейтан не відповів, а тільки зітхнув через надто емоційну реакцію «друга».

Дні минали, а Рейтана все ще не випускали, тому Вільгельм навідувався до нього кожен день. Розповідав історії, приносив квіти та різні дрібниці. Рейтан проти волі за цей час почав ставати м’якшим. На губах все частіше з’являлася усмішка. Він втрачав вбиту аристократичну жилу, але повертав собі жагу до життя.

Посиління на другу книгу: Напівкровка - Король Тіней