Минає тиждень. Другий.

Лоретта серед ночі сидить біля вікна, з розпущеним волоссям, в його улюбленому кріслі.

Дивиться в темряву, але нічого не бачить. Біль уже не гострий — він теплий, як шурхіт листя, що лягає під ноги.

Вона шепоче:

— Я не могла народити тобі дітей. Не могла подарувати нам цей світ... Але я жила. Жила для нас. Навіть коли тебе не було поруч.

Ці слова — не молитва і не сповідь. Вони звучать просто, як щось дуже справжнє.

Вона відчуває: він десь тут. У голосі. У спогадах. У дотику подушки. І хоч вона не поверне час, вона не розкаюється. Ні в тому, що трималась. Ані в тому, що не здалась. Ані в тому, що жила — навіть коли було порожньо. Бо їхній зв’язок не розірваний, навіть коли життя пішло в інший бік.

Вона лягає в ліжко, вдихає аромат подушки — цей запах, що колись був його. І тихо каже:

— Я тебе кохаю…

І засинає. Немов у сні — вірить, що він поруч.

А на ранок — прокидається. Бачить пусте ліжко. І її серце знову стискається від болю, який вона звикла тамувати в собі.

Гостросюжетний детектив "Тиша після сигналу".

Останній розділ — завтра о 06:00.

Опісля на вас чекатиме "підсумок" від автора та кожного з персонажів.

Як гадаєте, чим завершиться історія?