Його близькість небезпечна. Вона пахне віскі, ніччю й владою — і я, чорт забирай, тону в цьому запаху. 

— Може, я просто хочу перевірити, скільки в тебе терпіння, — шепочу, відчуваючи, як мої слова розпалюють в ньому ту саму іскру, яку я шукала. 

— Повір, Аделіно, — він стискає мою талію сильніше, — його вистачить лише на те, щоб дотягнути тебе до точки, з якої дороги назад уже не буде. 

Його погляд змінюється — темніє, важчає, і я розумію, що перетнула межу.
Маестро більше не грає. 

Він нахиляється, і між нами залишається стільки простору, що вистачило б хіба на подих… і він цей простір забирає. Його руки різко притягують мене, спина стикається зі стіною, і від удару серце зривається з ритму. 

— Думала, що можеш мною гратися? — його голос тепер глухий і небезпечний, наче перед вибухом. — Я ж попереджав, руда, у мене немає гальм. 

ЧИТАЙ ВЕСЬ РОЗДІЛ В КНИЗІ " РУДА ПРОБЛЕМА МАЕСТРО"