Як казав Трумен Бербанк "На випадок якщо не побачимося: Доброго дня! Доброго вечора та доброї ночі!" Любі українці, бережіть себе і своїх близьких. Цінуйте рідних і коханих.❤️
+ один новий герой в лор "Фенікса" і це алконост. У візантійських середньовічних легендах райська діва-птах, що приносить щастя, в апокрифах та переказах : птах світлого смутку й печалі.
Але я буду не я, якщо не адаптую міфічного птаха для Фенікса. Представник вищої раси. Так, в мене будуть чоловіки-алконости.

І спойлер нової частини  http://booknet.ua/reader/fenks-b436126?c=4807074

Хлопець почув оплески за спиною. Обернувся. Позаду стояв пан Алеґро — Голова варти Ґолдері.

Алеґро… звучить мелодійно, правда? І трохи іронічно, якщо знати його расу. Бо він був алконостом — не руххом. Птах з головою, що не змінює людської оболонки. І саме це кілька років тому викликало справжній ажіотаж.

У підрозділи вартових поважних родин, як-от Ґолдері, зазвичай набирали руххів,  драконів без роду, або ж мантикор. Сильні, витривалі, з твердими тілами й прямими ударами. А тут — алконост. Наймиролюбніша істота з тих, кого тільки можна було уявити. Їх стихія: співати, писати вірші, вести бали... А не рубати ворогів на шматки.

Тоді, на відборі, ніхто не стримував зневажливих усмішок. Найвпертіші з руххів відверто сміялися. Для них суперником міг бути тільки інший рухх. А Алеґро виглядав, як чорна пляма на білій сорочці — не до місця.

Високий, стрункий, він спустився з неба в людській подобі, одягнений у чорний камзол із золотою вишивкою. Чорне волосся було заплетене в тугу косу, обличчя — точене, майже жіноче, з довгими віями й теплими карими очима. Усе в ньому було надто вишукане, надто легке, надто делікатне для того, хто б мав захищати.

Хтось із натовпу тоді кинув їдке зауваження. Алеґро не відреагував. Лише спокійно привітався, оглянув усіх присутніх гострим, майже холодним поглядом. І вийшов на майданчик.

Те, що сталося далі, ще довго згадували ті, хто сміявся першим.

У його руках з’явились два мачете — блискучі, наче щойно ковані. І одразу ж вони почали рухатися. Він не просто бив — він грав. Спершу повільно, розминаючись, ніби перевіряв власну техніку. А потім… Рухи прискорились. Мачете зливалися в єдине коло, лишаючи у повітрі відблиски. Повітря пронизав свист.

Алконост танцював.

Його тіло ковзало між ударами супротивників  м’яко й граційно. Але за кожним кроком — точність, сила, рішучість. Ніхто вже не сміявся. Усі дивилися мов зачаровані.