Любі читачі,

щоб ви не занудилися в очікуванні продовження «Смарагдової пташки» — запрошую до чергової своєї книги:

«Небажаний спадок»

Історія створена симбіозом уяви та сновидінь, під пильним оком примхливого покровителя всіх письменників – музи Калліопи.

Моя нова історія — темне фентезі з відтінком напруженої містики та романтичним підтекстом, приправлене психологічною драмою. Вона не відпустить до самої крайньої крапки — триматиме в напрузі інтриг, недомовок та загадок, як подих перед стрибком у темряву.

Це історія Лани — дівчини, яка випадково опиняється втягнутою у світ вампірів, відьом, магії та стародавніх сил, і змушена пройти шлях від розгубленості та страху до свідомого вибору власної долі.

Якщо коротко: це історія про те, як любов і зрада, світло й темрява, вибір і жертва переплітаються, формуючи нову сутність героїні, для якої немає місця в старому світі.

Сподіваюсь, ви дасте їй шанс.

P.S. Я вже пробувала публікувати цю історію, але тоді не склалося... Тепер, після тривалих роздумів, безлічі правок та сотень переписаних сторінок, я знову готова поділитися нею зі світом. Тож насолоджуйтеся, і нехай ця книга подарує вам незабутні враження.

«...Він підійшов ближче. Досить, щоб я могла розгледіти його зіниці — не чорні, а глибокі, темно-червоні, майже недосяжні. Там не було людяності. Лише голод і влада.

— Ти не людина, — прошепотіла я.

Він усміхнувся — повільно, з тією хижою насолодою, що розкриває ікла не гірше за рев.

— Нарешті починаєш бачити.

І я відчула: його слова — не жарт. Не гра. Він міг зробити зі мною що завгодно. І зараз це була не метафора. Це була правда. Я — в його руках. А він — не людина. Не зовсім.

Я загнана. Одна.

Він повільно став кружляти довкола мене, мов тінь, що відчуває кров. Не доторкаючись, але його присутність огортала, як примусово накинутий плащ — важкий, задушливий, нестерпний.

— Ти не уявляєш, наскільки крихке твоє життя, — прошепотів він мені за спиною. Я здригнулась. Його голос був біля самого вуха, хоч я не чула кроків. — Але ти ще жива. Я дарую тобі це. Хіба не щедро?

Я повернулась різко, вже не розуміючи, що керує мною — інстинкт чи відчай. Зіткнулась із його поглядом — і знову потонула в ньому, як у нічному морі. Його зіниці ледь розширились, у посмішці була напівнасмішка, напівцікавість. Як у гравця, що знає: суперник вже програв, але ще дозволяє йому ходити.

— Ти боїшся. Розумно. Страх — це те, що тримає людей у живих. Ну, зазвичай, — злегка схилив голову, вивчаючи мене. — Але з тобою все… трохи інакше.

Його рука піднялася — повільно, з тим жахливим жестом, що несе не дотик, а владу. Його пальці майже торкнулися мого підборіддя — і завмерли у повітрі, за мить до моєї шкіри...»