Майстер клас від Софії, як потрібно вмовляти Рафа

Так, нова глава вже доступна для читання, а ми сьогодні поговоримо про те, як Софія вміє переконувати свого чоловіка.

Ті, хто читали, знають, що Рафаель часом буває таким упертим, що цю «солодку булочку» так і хочеться тріснути по його голівці. (І як я тільки змогла написати й створити такого чоловіка, сама дивуюся)

Що ж, пропоную вам подивитися, як Софія, ця світла і добра, з внутрішнім характером дівчинка, може переконати нашого Дона мафії. 

— Про що ти, carino?

— Про те, як усе змінилося за цей тиждень. — Його обличчя відразу серйознішає, він відсторонюється і трохи відхиляється назад, ніби на мить закривається.

— Я казав тобі не раз: усе в порядку. Тобі нема про що турбуватися.

— Але мені важливо знати, що відбувається. Чому в будинку стільки охорони? Чому ти не хочеш, щоб я їздила в місто? — Я намагаюся не зриватися, але голос усе одно тремтить від напруги.

— Цікавість до добра не доводить, — м’яко відрізає він. Потім встає і підходить до вікна.

Я простежую за ним поглядом — широкі плечі, пряма спина, спокій у кожному русі. Він дивиться у вікно, а я — на нього. Його постава завжди вселяє силу. Але зараз вона здається трохи напруженою, ніби він теж тримається з останніх сил.

— Скажи, ти хочеш мене захистити?

Відповідь очевидна, але мені потрібно, щоб він вимовив це вголос.

— Я за тебе готовий віддати життя, — спокійно каже він.

Прості слова, але звучать як присяга. Твердо, майже свято. Як усе, що він вирішує.

— Тоді послухай мене уважно, — прошу я. Він повільно киває, і я продовжую:

— Уяви, якщо мене викрадуть.

Його рука відразу стискається в кулак, щелепа напружується. Я бачу, як у ньому закипає гнів навіть від однієї цієї думки.

— Навіть уявляти не буду, — вимовляє він крізь зуби. — Тебе неможливо викрасти.

— І все ж… — Я підходжу ближче й обережно беру його за стиснутий кулак. Вени на руці напружені, навіть припухлі від зусилля. Я починаю повільно, майже навпомацки, погладжувати його долоню, намагаючись заспокоїти. — Якщо раптом мене викрадуть… я ж буду чути розмови. Імена. Питання. Може, навіть погрози.

Він дивиться мені просто в очі. Тіло все ще напружене, погляд темний, зосереджений.

— Уяви, що мені вдається втекти. — Я говорю тихо, але чітко. — На шляху я можу зустріти незнайомців. А якщо вони виявляться твоїми людьми? Але я ж про це не знатиму. І прийму їх за ворогів. Може статися так, що, вибравшись з однієї небезпеки, я потраплю в іншу. Ти ж не хочеш цього, правда?

А чи вдалося Софії його вмовити, ви можете прочитати тут.

А я всім бажаю гарного дня!! Нехай у кожного з вас, все житті буде добре. Авторам цспіхів на напписані їх шедеврів, а читачам бажаю багато часу, щоб все це читати)))