йшли притулком, розмовляли, сміялися… І раптом Соня зупинилася. У кутку, притиснувшись від страху, сидів нещасний стаффорд, а перед ним — ричав, хто б міг подумати, справжній вовк.
— Приберіть Луну! — різко крикнув Антон до співробітників.
Але Соня підняла руку:
— Зачекайте, Антоне… Це що, вовк?
— Так, Лу́на. Хоча правильніше — вовчиця, ще зовсім маленька. Її знайшли мої діти, Настя й Ігор. Порушили заборону, пішли в ліс без зброї… Браконьєри вбили її батьків. А її саму ми знайшли серед снігу.
— І вона накинулася на стаффа?
— О, це ще квіточки! — засміявся Антон. — На кого вона тільки не нападала… Маленька, але впевненості й характеру в ній — хоч відрами виливай!
Соня підійшла до вовченяти й підняла його на руки. Заглянувши в чорні глибокі очі, вона побачила там стільки болю й страждання, що серце стиснулося. Але водночас вовчиця дивилася прямо, без страху — і в цю мить між ними встановився зв’язок.
Луна лизнула Соні долоню, тихо тявкнула.
— Назера… — прошепотіла Соня. — Тепер ти Назера. Це в вондерівській мові означає «сильна й незалежна вовчиця».
0 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиВидалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати