йшли притулком, розмовляли, сміялися… І раптом Соня зупинилася. У кутку, притиснувшись від страху, сидів нещасний стаффорд, а перед ним — ричав, хто б міг подумати, справжній вовк.

— Приберіть Луну! — різко крикнув Антон до співробітників.

Але Соня підняла руку:
— Зачекайте, Антоне… Це що, вовк?

— Так, Лу́на. Хоча правильніше — вовчиця, ще зовсім маленька. Її знайшли мої діти, Настя й Ігор. Порушили заборону, пішли в ліс без зброї… Браконьєри вбили її батьків. А її саму ми знайшли серед снігу.

— І вона накинулася на стаффа?

— О, це ще квіточки! — засміявся Антон. — На кого вона тільки не нападала… Маленька, але впевненості й характеру в ній — хоч відрами виливай!

Соня підійшла до вовченяти й підняла його на руки. Заглянувши в чорні глибокі очі, вона побачила там стільки болю й страждання, що серце стиснулося. Але водночас вовчиця дивилася прямо, без страху — і в цю мить між ними встановився зв’язок.

Луна лизнула Соні долоню, тихо тявкнула.
— Назера… — прошепотіла Соня. — Тепер ти Назера. Це в вондерівській мові означає «сильна й незалежна вовчиця».