Вона провела пальцями по власному обличчю...

...як по карті, яку знала напам’ять.

“Це — мої очі. Мої губи. Моє чоло. Але сьогодні я їх позичаю іншій. Тій, яка має дізнатися правду”

Лоретта вмилася, обережно втерлася рушником.

Волосся — довге, темне — вона зібрала в тугий вузол, закріпила шпильками-невидимками. Потім — приміряла перуку. Прямий, світлий блонд, скромна довжина. Трохи некомфортно — але вона не кліпнула.

“Жінка, яку він не впізнає. Але яка побачить усе”

Контактні лінзи — сіро-медовий відтінок. Трохи змінювали глибину її погляду. Вона не звикла бачити себе такою. Але це було потрібно.

Тональний крем — трохи світліший, ніж її звичний. Пудра — матова, нейтральна. Губи — природного кольору. Жодної помади.

Вона зняла свій чорний жакет, повісила на спинку крісла. Замість нього — новий костюм: сірий, зі структурованим плечем. Сорочка — біла, із м’яким коміром. Інша — але не занадто. Достатньо, щоб змінити сприйняття.

“Аліса Фроман. Психотерапевтка, яка працює з держслужбовцями. Звикла слухати, а не говорити. Нікому не довіряє, крім себе. І вміє спровокувати на зізнання навіть мовчазного”

Вона вдягла тонкі темні окуляри. Поглянула на себе. Справді — інша. Але в очах — усе та ж рішучість. У зіницях — тиха обіцянка справедливості.

Гостросюжетний детектив "Тиша після сигналу".

Оновлення завтра о 06:00.

Не пропустіть!