Рецензія на книгу Яніни Фенікс “два життя”

На марафоні Тетяни Гищак ця книга потрапила мені на очі вночі, під час тривоги. І тільки-но я її розкрила, як  стало не до шахедів, що летять і дзижчать десь неподалік. Тема виявилася надто актуальною і дуже цікавою особисто для мене. Випустити подібний скарб з рук я вже не змогла і відразу ж подала заявку на рецензування.

Отже перед нами психологічна драма на сучасну тему. Втім не проста, а з елементами містики. 

Поліна, молода жінка, сирота, що виросла в дитбудинку, втратила найдорожче що мала - коханого. Орест, її співмешканець, з яким вона мала намір одружитися, загинув на війні, тобто  помер на руках у побратимів у ворожому полоні. Жінка знаходиться в стані глибокої депресії із якої, здається, немає  виходу. Підтримки від оточуючих у неї немає - друзі живуть власним життям, співчувають про людські очі, але не надто переймаються станом Поліни. Мати Ореста Поліну ненавидить. Літня жінка переживає своє горе галасливо, “на показ”. Депресивна пригніченість Поліни викликає у неї роздратування - якщо не плаче, значить не сумує, вважає вона. Депресія поглинає Поліну все глибше, аж раптом побратими Ореста, яких обміняли, привозять їй звістку від коханого - ніким не завірений заповіт, написаний на клаптику паперу. В “документі” Орест заповідає їй свій генетичний матеріал, залишений в кріобанку, і дозволяє розпорядитися ним як вона забажає. 

Депресія миттєво залишається у минулому. Тепер у Поліни є мета - вона хоче завагітніти і народити від коханого дитину. От тільки на шляху стоїть маса перешкод. І це не лише батьки Ореста, які категорично проти, але й українське законодавство, в якому питання зберігання та наслідування генетичного матеріалу загиблих воїнів не узгоджене. 

Відступаючи від роману, скажу, що це питання викликає зараз в суспільстві багато суперечок. Закони приймаються і скасовуються. Щоб якось владнати питання президент особисто подав проєкт закону, але прецеденту все ще немає. От саме про прецедент Яніна Фенікс і написала в своїй книзі. 

Я сама не юрист і не знаю, чи має автор відношення до юриспруденції, але, на мою думку, юридичні деталі в книзі описані досить точно. Авторка навела навіть приклади міжнародних прецедентів. Видно, що питання вивчалося і було опрацьоване дуже якісно.  В медичних аспектах, на жаль, Яніна трохи плутається. Хоча видно, що і тут матеріал вивчався, однак фантазія автора дещо превалює над логікою і над реаліями сьогоднішньої медицини. Втім, помітно це, напевно лише спеціалісту, який не раз стикався з нюансами народження штучно зачатих дітей. Пересічний читач, можливо, нічого й не запідозрить. 

Читати було цікаво. Яніна Фенікс створила чудові образи, дуже впізнаваємі і реалістичні. Тут і сама Поліна - її депресія описана дуже майстерно, і подруги, чия байдужість так і лізе з усіх щилин, і надзвичайно яскрава свекруха, яка свої “принципи” ставить вище за щастя сина, за його пам’ять, за можливість продовжити власний рід. Свекор, до речі, про якого сказано лише кілька слів, виглядає теж вельми красномовно - такий собі безкоштовний додаток до жінки. В цілому книга виглядає цілком правдоподібно, навіть попри містичну складову.

Завершується роман на позитивній ноті.  Висновок, до якого в кінці приходять батьки Ореста, здається цілком правомірним і реалістичним - не раз доводилося мені бачити як родичі змінюють свою думку після того як дитина народилася або не народилася. Гадаю, подібне закінчення цілком можна вважати хепіендом. 

Раджу цю книгу до прочитання усім дорослим людям. 

Написано роман чудовою українською мовою. 

Із мовних  помилок я звернула увагу лише на тавтологію: “Лікарі поклали Поліну у лікарню…”.  

В чому я побачила медичні помилки, спробую пояснити. 

На суді мова йде про штучне запліднення без уточнення яким саме методом воно буде проводитися. Далі автор описує екстракорпоральне запліднення - доволі складну і дороговартісну процедуру, яка призначається жінкам з  патологіями, що перешкоджають природному зачаттю. Однак раніше  про жодні хвороби у Поліни  не згадується. І тут у мене виникають питання. Якщо у жінки немає гінекологічних проблем, навіщо робити складну, важку для здоров’я процедуру в той час коли існує цілком дієвий, максимально наближений до природного метод внутрішньоматкової інсемінації? Ця, зовсім не складна процедура,  займає лише кілька хвилин і коштує доступно для будь-якої працюючої жінки.  А от чи вистачить грошей у дівчини, що не має жодної сторонньої підтримки, на таку не дешеву забавку як ЕКЗ, це велике питання. 

Але припустимо, що все ж таки грошей вистачило, показання знайшлися і запліднення відбулося. Наступне, що дивує - це небажання Поліни взнати під час вагітності хоч що-небудь про дитину. Переживши суд, витративши величезні гроші на процедуру, спереживавшись за її успіх,  вона не хоче нічого знати про дитину. Не питає навіть скільки ембріонів прижилося, не кажучи вже про стать чи стан здоров’я плода. Втім, і тут виправдання їй знайти можливо. Вагітні жінки інколи бувають з чудернацтвами. Набагато більше  мене здивував лікар, який погодився  їй геть  нічого не казати. Цікаво, у що він одягав би малечу, якби Поліна принесла у пологовий речі для однієї дитини, а народила би двох? Адже пологові будинки одягом дітей не забезпечують. Добре, що вона довідалась про двійню містичним чином.

До речі, якби це була інсемінація, з великою вірогідністю її проводив би той самий лікар, що потім приймав  пологи, а от при ЕКЗ  подібне навряд чи можливе, бо запліднення і пологи найчастіше проходять в різних медичних закладах і інколи навіть у різних містах. 

До грудей здорових дітей прикладають відразу після народження, в пологовому залі. 

Розміщають здорових дітей відразу біля матері, в палаті, навіть якщо їх двоє, медсестра приходить лише допомагати в догляді. 

При нормальному перебігу вагітності жінку, навіть після ЕКЗ, за тиждень до пологів в лікарню не кладуть. 

Janina Feniks "Два життя" читати ТУТ

Цей текст поповнить книгу РЕЦЕНЗІЇ у мене на сторінці. Всіх зацікавлених прошу завітати.

РЕЦЕНЗІЇ читати ТУТ

Також запрошую підписуватися на автора.