Мирного дня, сонечки!

Сьогодні діє знижка на зимовий роман "Будинок на щастя".

Уривок

Уже на виході з будівлі РАГСу, мене наздоганяє моя найкраща подруга, і схопивши за руку, з осудом дивиться на мене.

— Сніжано, ти, що з котушок злетіла? Якого біса ти пішла? Ти хоч уявляєш в якому становищі через тебе опинився Роман?

Я стискаю жовна. Мої руки автоматично стискають поділ сукні, яку тримаю в руках. Я намагаюся тримати себе в руках, і лиш крізь зуби ціджу.

— Алло, відійди з дороги!

— Сніжано, ти не нормальна? Як ти можеш...

Подруга не встигає договорити, бо я втрачаю над собою контроль, і таки проходжуся по її обличчі рукою. Луна розлітається великим фоє і, я сумніву не маю, що на нас зараз оглядаються всі присутні.

— За, що, Сніжано?!! — ошелешено дивиться на мене подруга.

— Ти знаєш за, що. — випльовую і наказую. — А тепер пішла геть з дороги, доки я не проявила більше люб’язності.

Алла тримаючись за ліву щоку відходить у бік. З її наляканого погляду розумію, що вона здогадалася, за, що я її вдарила.

Вибігаю на вулицю, і в лице одразу б’є неприємна вологість та холодний вітер. Помічаю внизу таксі, й не роздумуючи поспіхом біжу до машини.

Останній день листопада виявився дуже холодним, вітряним, та дощовим. Зрання окрилена щастям, я якось цього не помітила.

Прочиняю задні дверцята машини таксі, й не вітаючись питаю.

— Ви вільні?

— Я чекаю клієнта, — оглядається на мене ще зовсім молодий чоловік.

Я ж розгублено оглядаюся на будівлю РАГСу. На високих сходах помічаю батька, який шукає мене. Не роздумуючи сідаю в салон таксі, і наказую.

— Поїхали!

— Я не поїду, — відмахується чоловік, великими сірими очима дивлячись на мене.

— Молю вас. Мене шукають... Якщо наздоженуть, то змусять вийти заміж, а я не хочу...

— Ти, що від вівтаря втекла? — нервово цікавиться таксист.

— Так! Благаю вас, будь ласка, відвезіть мене звідси!

Знижка тут...

Приємного читання!