Вітаю!

Сьогодні діє знижка на емоційний роман "Моя заручниця".

Уривок 

Мій начальник безпеки хотів приїхати сюди, та я не дозволив. Яр — надто імпульсивний і емоційний. Можу лише уявити, як би він розмовляв із цією дівчиною.

У будинку мене зустрічає налякана покоївка. Привітавшись, я прошу її покликати господиню маєтку.

Молода жінка нервує та, затинаючись, пояснює:

— Господиня ще спить.

— То розбуди її. Вже скоро обід.

— Я...

Вона губиться, що лише більше мене дратує. Тому не витримую й зриваюся:

— Мені ще раз повторити? Чи, може, самому її розбудити?

— Я... Уже йду... — налякано мимрить жінка в уніформі.

Вона встигає зробити лише крок до сходів, коли згори долинає хрипкий жіночий голос:

— Не зрозуміла, що за крики в моєму домі з самого ранку?

Я підіймаю погляд. Сходами спускається худа брюнетка невисокого зросту. Довге розпущене волосся закриває половину її обличчя. Вона одягнена в чорну вільну футболку та такого ж кольору лосини. Ідучи босоніж, вона привертає мою увагу. В очі кидається — червоний педикюр на акуратних ніжках. На руках довжелезний манікюр того ж кольору. На худому зап’ясті — широкий годинник, а на тонких пальцях — безліч каблучок.

Дівчина виглядає надто впевнено, а ще — до біса привабливо. Я не можу відірвати очей від цього милого ангела.

З цікавістю розглядаю її, і коли вона зупиняється за три сходинки від мене, тримаючись рукою за поруччя, заглядаю їй у вічі. Вони великі, зелені, неймовірно красиві. Чорні, неширокі брови, вигнуті півмісяцем, додають їй шарму. Вона приваблива. Мене зачаровує її врода — акуратний носик, повні, надто червоні вуста, хоч на них немає помади.

Справжня красуня. Але я тут зовсім з іншої причини.

Зиркаю на годинник і шиплю:

— Солодка, давно вже не ранок. Через пів години буде обід.

— Це нічого не змінює, — огризається вона. — Ви не маєте жодного права вчиняти лемент у моєму домі.

Дівчина невдоволено фиркає й елегантно закидає пасмо волосся назад.

— Це спірне питання, солоденька, — холодно відповідаю.

— Спірне? Що ви маєте на увазі? — хмуриться вона, закладаючи руки на груди.

— Будинок, красуне, — пояснюю сухо. — Те, що він твій, уже питання спірне.

— Я…

— Не перебивай! — наказую суворо й додаю: — Два тижні тому до тебе приходили люди Велкана?

— Приходили. І що? — зухвало відмахується красуня.

— Ти повинна була знайти свого Бориса, бо інакше віддаватимеш борги за нього.

— Я нічого не віддаватиму! — надто впевнено заявляє красуня. — Я у вашого Велкана нічого не брала й віддавати нічого не збираюся. Борис брав — хай і віддає. Я з вашим Велканом нічого спільного не маю і в очі його не бачила.

— Це вже не так, — кидаю з іронією й додаю суворим тоном: — Ти у Велкана нічого не брала, але твій коханий підписав юридичну розписку. У разі чого його борги віддаватимеш ти. Від сьогодні починає рости пеня...

Знижка тут...

Приємних емоцій!