Вітаю!

Запрошую до оновлення ще двох книг:

Під владою Хижого 

Уривок

— І ще в чому я винен? Може, поясниш? — стримати своєї люті не можу.

Дика ревність проймає тіло, бо ж при всьому розумію, що вона кохає цього виродка. І мене це аж ніяк не влаштовує.

Вона оглядається біля столу і, проігнорувавши мої запитання, тихо просить:

— Відпусти Івана!

— Мені потрібно з ним поговорити, — холодно кидаю.

— Будь ласка, Романе, просто відпусти його! Достатньо, що я його кинула. Обміняла на багатого папіка, який може мені небо прихилити...

— Ти про що? — зводжу брови до купи, бо щось не можу зрозуміти останніх її слів.

— Це по-іншому не назвеш, Романе. Тепер так усі говоритимуть... І не вдавай, що ти не розумієш. Чи, може, всі знають, що мій батько винен тобі конкретну суму, а я — як відкуп за борги?

Тепер нервово ковтаю я. Я ж якось про це не подумав, але саме так усе виглядає з боку. Важко зітхаю, а дівчина, знову шморгнувши носом, просить:

— Прошу, відпусти його. І не потрібно ні про що говорити. Ти вже нікому нічого не доведеш — люди приймають це так, як воно виглядає... А деталі?.. — вона зітхає. — Вони нікому не потрібні.

Всередині мене все бурлить. Вперто не хочу відпускати цього виродка, хоча не послухати Єву теж не можу...

Книга тут...

А також оновлено роман — Після ночі кохання.

Уривок

— А поїхали усі разом до води?! — раптом пропонує чоловік.

Ну і хто мене за язик тягнув? Краще б мовчала. Розгублено обертаюся й заявляю:

— Каріме, я боюся, а раптом Кравченко...

— Даяно, я маю абонемент у закритий розважальний центр. Там нам буде безпечно, — наближаючись, запевняє чоловік і просить: — Поїхали...

Я важко зітхаю. І хочеться, і колеться. Адже ця спільна поїздка дасть ще більше надій Новаку — і не тільки йому. А я цього вперто не бажаю. Хоча це чудова можливість вирватися з дому.

— Даяно, ми ж, якщо раптом щось, можемо залишитися там ще й на завтра, — відверто заглядає в мої очі чоловік.

Від цього погляду моє серце завмирає. Не витримавши, опускаю повіки і ловлю себе на тому, що серце калатає в шаленому ритмі.

— Але мені ще потрібно заїхати в магазин.

— Заїдемо, — з готовністю погоджується Карім і просить:

— Ходімо скажемо про це дітям.

— Давай краще ти сам...

За секунду моя рука опиняється в руці чоловіка, наші погляди зустрічаються, і він впевнено заявляє:

— Удвох буде краще.

— Каріме, давай без рук... Не потрібно, аби діти бачили.

— Чому? — вимогливо цікавиться він.

— Це зайве, — відмахуюся і хочу піти...

Книга тут...

Приємних емоцій!