Я побачив її уламки на підлозі, і в мені закипіла лють. Ваза, яку бабуся подарувала на повноліття, лежала розбитою. Кожен дзвінкий шматочок скла був як гострий ніж. Хто посмів? Я стиснув кулаки, шукаючи очима хоч когось, на кого можна було б злити цей гнів. 'Це він!' — подумав я про брата. 'Знову він!'. Я уявив, як він необережно зачепив її, як байдуже пройшов повз, залишивши її розбитою. Уява підживлювала мою злість, робила її гарячою та пекучою. Я вже був готовий вибухнути.

Але тут погляд впав на щось інше – на маленький шматочок картону, що стирчав з-під килима. Я нахилився і витягнув його. Це була етикетка, а на ній – мої власні слова, написані поспіхом: 'Не забути переставити вазу, бо вона хитається'. У мене наче світ перевернувся. Я згадав, як сам поспішав додому, зачепив її рукавом, і вона ледь не впала. Я підхопив її, поспіхом поставив назад, але, мабуть, не досить міцно.

Гнів не зник. Він просто змінив свою ціль. Злість до брата розчинилася, а на її місці з'явилася гірка злість на самого себе за неуважність, за поспіх, за цю забуту мить, що призвела до втрати. Цей гнів був ще болючішим, бо він не мав іншого виходу, окрім як залишитися всередин

і.як вам історія марафону 5