Вітаю, любі!!

Запрошую до знижки на роман "Моя у подарунок".

Уривок

— Владо, що одягнути більше нічого? Навіщо, оцей мішок?

Повіки з довгими віями злітають догори, на мене досить відверто дивляться сірі великі очі.

— Еміре, я ходитиму в тому одязі, в якому почуватимуся комфортно. І це одне, а друге поверни мені телефон, я хочу купити собі нові речі.

— В цьому немає потреби. Я куплю тобі все, що потрібно, — гарчу я наближаючись до малої.

Вона ж зупинившись, нервово зиркає на мене.

— Мені нічого від тебе не потрібно, Еміре. І взагалі, повір, якби мені було куди втекти, я б уже давно не сиділа тут. А до виродка дядька втікати не хочеться. — дівчисько на мить замовкає, а тоді незмінним тоном додає. — Тож припини лякати мене. З дитинства так залякали, що я вже нічого не боюся.

— Та невже?!! — сухо гарчу спантеличений словами малої.

— Вже! — з викликом дивлячись мені в очі запевняє Влада, й кліпнувши зірвано додає. — Страшно було у той вечір, коли мене привезли тобі. А зараз не знаю... — вона замовкає, по обличчю ходять емоції, і я розумію, що мала тамує у собі біль.

Я миттю хапаю дівчину, й притиснувши до себе на вушко хриплю.

— Мала, заспокойся. Все буде добре.

Мені щиро шкода, дівчину, але відпустити я її не тільки не можу, а й не хочу. Бо ж як вона казала, йти їй все одно немає куди.

— Еміре, не буде добре, — здавлено шепоче дівчина. — Уже не добре. Я ж уже тут. І найгірше, що для тебе я лише подарунок... Ти хоч можеш уявити, що я відчуваю... Для тебе ж я ніхто, а я, між іншим людина, яка має такі ж права, як і ти...

Я міцно зажмурюю очі. Вона права, і зараз каже правду, яку мені чути не дуже приємно. Змовчую на це, знаю, що з усім цим потрібно щось робити. Та б спочатку з Сірим розібратися, тому зірвано прошу дівчину.

— Владо, замаскуй мої синці, якщо все одно вже безнадійно зіпсовано.

Знижка тут...

Приємних емоцій!