А ваші герої теж копаються в собі?

Ну що ж, моя легка романтична історія перетворилася на щось більше.
Головний герой не розуміє, що з ним — він копається у власних почуттях.
Поруч із ним дівчина його мрії, але замість щастя він відчуває…
Точніше, не відчуває нічого. Нічого до неї.
Але хто ж захопив його думки?
І чому він не може дозволити собі думати про неї?

Фея дощу

На екрані щось вибухнуло, і весь зал разом вибухнув сміхом. Я машинально повернув голову до Діани. Вона прикрила рот долонею й тихенько хіхікнула. Боже, як фальшиво це виглядало! Мов ретельно підготовлена реакція, ідеальна до найменшого руху. Чому раніше я сприймав це як ознаку вихованості, а тепер бачу в цьому лицемірство? Що зі мною не так?

Раптом Діана обхопила мою руку. Її пальці були холодними, але рухи — повільні, ніжні, навіть трохи театральні. Вона ніби грала роль турботливої дівчини, легенько водила пальцями по моїй шкірі. І мене це раптом роздратувало. Хотілося висмикнути руку, підхопитися, утекти з залу. Куди завгодно — тільки не залишатися тут, у цій липкій атмосфері удаваної романтики.

Я не розумів самого себе. Я на побаченні з дівчиною, про яку колись мріяв, а почуваюся найнещаснішою людиною на світі. У горлі застряг клубок, дихати стало важче. Мені хотілося зовсім іншого… Але чого саме?