«Коли дзеркало не відображає тебе»

Від пані Ульяни

Вирішила трохи долучитися) 

Я сиджу на підлозі, спиною притиснутий до холодної, шершавої стіни, від якої тягне вогкістю й порожнечею. Переді мною стоїть старе дзеркало з тонкою, кривою тріщиною в кутку — нагадування про той день, коли я, зірвавшись, кинув у нього кружку. Воно тоді дивом не розсипалося, але залишило на собі цю рану, як і я залишив на собі свої.

Місяцями я уникав його, відводив погляд, навіть проходячи повз. Ніби боявся, що побачу там щось більше, ніж просто власне обличчя. Щось глибше, небезпечніше, чого краще не торкатися. Але сьогодні я сижу прямо навпроти нього, пістолет важко лежить на колінах, і відвести погляду я вже не можу.

Відображення дивиться на мене нерухомо, холодно, очима, в яких немає нічого живого. Шрами, глибокі тіні під очима, запалі щоки, волосся, підстрижене майже під нуль. І ця ледь помітна тінь усмішки на губах.
— Це не я, — хриплю я.

А всередині одразу ж чую: А хто?

— Замовкни, — кажу вголос. Голос тремтить і звучить чужим, наче належить не мені. — Замовкни, чуєш?

Пістолет холодний, важкий, як той перший, що я тримав на війні. Я пам’ятаю, як це було: перший постріл. Сіре, брудне небо, дощ, запах мокрої землі, пороху і крові. Людина падає на землю, сіпається, видає дивний хрип і завмирає. Я тоді трусився так сильно, що не міг контролювати власні руки. Зуби стукали один об одного, і я кусав губи, щоб хоч трохи зупинити цей тремор.

— Ти просто виживав, — кажу я собі, майже благаючи. — Ти не вбивця.
І одразу чую відповідь, свій власний голос, тільки глузливий і жорстокий:
— Брехня.

— Ні! — кричу я, і звук розлітається луною по порожній кімнаті. — Це був наказ! Розумієш?! Наказ!
— Тобі це подобалося.
— Замовкни!

В очах спалахують спогади. Підвал. Сирість, запах гнилої деревини і крові. Троє полонених сидять на холодній підлозі, зв’язані, мовчать. Командир каже: «Зроби все тихо». Його голос спокійний, звичайний, ніби він просить винести сміття. Я роблю. Роблю не тому, що хочу, а тому, що інакше… Але ті очі. Біліші за сніг, такі чисті, що в них відбивається моє власне обличчя. І навіть коли їхні тіла вже не можуть рухатися, очі все одно дивляться на мене.

— Я не вбивця, я… — шепочу я.
— Ти вбивця. І тобі це сподобалося.

— Я просто хотів жити! — кричу я, і голос зривається на крик болю. — Просто жити!
— І ти жив. Поки інші помирали.

Я хапаюся за голову, смикаю власне волосся так сильно, що на очі навертаються сльози.
— Це була війна… Війна змінює всіх…
— Ні. Вона лише зірвала маску. Вона показала, ким ти був завжди.

— Що я мав зробити?! Сказати «ні» і загинути там?!
— Може, так. Може, саме це й було б правильно.

Я кричу до хрипоти, горло палає, груди розриває. Я кидаю пістолет у стіну — він важко відскакує і падає на підлогу. Я падаю разом із ним, б’ю кулаками по дерев’яних дошках, поки не відчуваю гострого болю, поки не рветься шкіра на кісточках і кров виступає плямами на пальцях.
— Так! Так, це я! — рикаю я. — Я все це зробив! Я стріляв, різав, душив, і мені було байдуже! Я сміявся, розумієш?! Сміявся! Я — чудовисько!

Тиша падає важким ковдром. Я чую тільки своє власне дихання — різке, уривчасте, спотворене риданням, що застрягло в горлі. Піднімаю очі на дзеркало — воно незмінне. Як і моє відображення: порожні очі, чуже обличчя і ця зрадницька, майже непомітна усмішка.

— Ти задоволений? — шепочу я. — Ну що, задоволений?!

У відповідь — нічого. Лише тиша.

Пістолет знову в моїх руках. Руки тремтять, піт стікає по лобі, змішується зі слізьми, які я вже не намагаюся стримати. Я піднімаю його повільно, як у сні, кладу палець на спусковий гачок. Метал холодний, як лезо ножа на шиї.
— Це буде чесно, — видихаю я. — По-справжньому чесно…

Я заплющую очі. І в ту ж мить бачу їхні обличчя. Усі, кого я вбив, усі, хто кричав, хто дивився на мене знизу вгору — на людину, яка вирішує, жити їм чи ні. Вони дивляться мовчки. І це мовчання важче за будь-який крик.

Палець сіпається.
Клацання курка.

І все завмирає.

Було це чи ні? Постріл чи просто здригнувся палець? Тиша наповнює все, як вода затоплює легені. Я не чую навіть власного серця, не відчуваю подиху.

Повіки важчають, і я не знаю — це від утоми чи тому, що більше не потрібно їх відкривати. Я намагаюся вдихнути і не розумію — зробив я це чи ні. Усе розмивається, межі між мною і кімнатою зникають, стираються. Дзеркало перетворюється на розпливчасту пляму світла і тіні.

Я відкриваю очі — чи мені тільки здається, що я їх відкрив. І бачу відображення: воно сидить так само, як я, із пістолетом на колінах, із порожніми очима. І здається… здається, воно усміхається ширше.

Чи, може, це я сам усміхаюся?

Я не знаю.