Сьогоднішній день марафону присвячений почуттю сорому. Це почуття я відчула дуже давно, коли писала про свою героїню Троянду. Тоді я сама була Трояндою, і мені було соромно за неї, як за саму себе. Це був складний, але важливий досвід.

Сором я відчувала й тоді, коли один із персонажів поводився жорстоко, а я — авторка — дозволяла це. Знала, що так треба для сюжету, для його шляху, але всередині стискалося щось дуже особисте.

Було соромно, коли моя героїня здавалась, коли мовчала, коли погоджувалась на менше, ніж заслуговувала. Наче я дозволяла це й собі.

Сором охоплював, коли виставляла перший чернетковий розділ — сирий, вразливий, з моїми страхами між рядків. Я боялась, що мене не зрозуміють, засудять, не пробачать слабкості.

Сором виникав навіть у моменти тиші — коли не писала. Коли здавалося, що зраджую ідею, себе, героїв.

Але потім я зрозуміла: сором — це не ворог. Це дзеркало. Воно болюче, але чесне. Саме через сором я росла. Ставила складні запитання. Шукала глибше. І писала щиріше.