Вітаю, любі!

Запошую до нового розділу роману "Наречена графа Брауна".

Уривок 

Тільки дівчина покидає мої покої, і її кроки віддаляються, я зриваюся на рівні ноги й кидаюся до вікна. Саме бачу, як з карети виходить чорноволосий чоловік, одягнений у синій одяг, розшитий золотом. Оце так прикид! Нічогенько графи бідують. Але обличчя чоловіка розгледіти не можу. Хоча переконана, що він нічого особливого собою не представляє. Добре, що хоч худий. А зазвичай представники знаті цього століття всі були пишної тілобудови. 

Чую у коридорі кроки й швидко стрибаю у ліжко, одразу зажмуривши очі. 

— Панно Анно, вам шо зле? — перепитує наляканим голосом Оришка. 

— Та трохи. 

Вона допомагає мені сісти й подає воду з глиняної великої чашки. 

Попивши води, лягаю назад і кидаю: 

— Можеш йти, Оришко, зустрічати своїх графів. А я тут полежу у тиші. 

— Ага, а як вам знов стане зле... — відмахується дівчина. 

— Не стане. Куди ж я звідси вже дінуся. Хіба засну. 

Оришка зітхає й тихо кидає: 

— Тогди спіт, а я хоч одним воком глєну на того графа. Кажут, жи він бороду зголив, бо перше мав таку довгу, як пів мої коси. 

Стримую посмішку, бо дівчина така кумедна. Хоча дівчатам цього віку не позаздриш. Вони могли лише мріяти вийти заміж за графа, лорда чи панича. Але стати насправді невісткою титулованої родини простим смертним було нереально. Хоча дуже часто вони могли бути коханками чи наложницями. 

Вкотре зітхаю й у душі тішуся, що я не потрапила у цей час фрейліною або служкою. Але якщо я тут, то куди пропала та сама Анна? Ану ж вона повернеться — то мене називатимуть самозванкою? А якщо граф зрозуміє, що я не його наречена? То ж треш. Що я тоді робити буду?

Книга тут...

Тихої ночі!