Марафон завершено, але історія триває! ?
Ну що ж, дорогі колеги та читачі, наш творчий марафон добіг кінця, і я не можу не поділитися своїми емоціями!
Перш за все, я хочу висловити величезну подяку всім, хто долучився: Уляні, Іві Дюваль, DEKLIN, Кайлі Броді-Тернер та Elaren Vash. Це було справжнє задоволення працювати з вами, і я захоплена вашою майстерністю, креативністю та непересічним баченням. Ваші частини історії стали неймовірними поворотами, які змусили серце битися швидше! Це був справжній політ фантазії, і я пишаюся тим, що мала честь бути його частиною.
Особлива подяка моїм колегам, які не побоялися ризикнути і додати в історію трохи "солодкої помсти" та "сімейних драм". Це додало нашому твору гостроти та справжнього драйву!
І, звичайно, дякую кожному читачеві, який слідкував за нашою історією. Ваші коментарі та підтримка були для нас безцінними. Завдяки вам ми не стримували себе і продовжували творити "магію"!
Ця історія вже встигла розігнатися, наче дракон у польоті, і я впевнена, що вона ще не раз здивує нас. Сподіваюся, що наше спільне творіння залишиться у ваших серцях.
Ще раз дякую всім і до нових зустрічей у творчих світах!
З любов'ю та повагою,
Ася Рей ✨
Розділ фінал
Вельзіра різко відштовхнула Ельвіза і розправила руки. Її очі спалахнули лютим золотом, а за спиною, немов підхоплені вихором, матеріалізувалися величезні драконячі крила, що розітнули повітря.
— Тепер я заберу все, що ти любиш! — Її голос рознісся громом, переплітаючись з глухим риком, що йшов з глибин.
Туман, що клубочився навколо неї, почав формувати щось на зразок трону з темних клубів та мерехтливих іскор. Це була не просто загроза, це було оголошення війни.
— Починається щось цікаве, — пробурмотів Кайрен, сідаючи на землю в позі глядача. Його новознайдені "срібні прожилки" під шкірою, що пульсували власним життям, додавали йому аури давнього провидця. — Шлях до загубленої країни пролягає крізь біль.
— Дівчата, дівчата... може, не будемо сваритися? Краще розкажіть мені про ту зраду. Обожнюю сімейні драми. — Він потягнув руку до Альзі, ніби запрошуючи до діалогу, але його погляд, повний хижацької грайливості, не відривався від Вельзіри.
Альзі, що досі стояла, розгублена та вражена поцілунком Вельзіри та Ельвіза, а потім її словами, нарешті вибухнула.
— Ти зрадила нас! Ти залишила мене саму з тими, хто хотів нас знищити! А тепер ти... ти хочеш забрати його? — Її золота кров у венах закипіла люттю, що аж розривала шкіру. Вона забула про власну невпевненість, про всі образи, її внутрішній дракон прокинувся від сплячки.
Вельзіра холодно розсміялася. — А ти думала, я буду вічно жити в твоїй тіні? У тіні моєї "слабкої" сестри? Дріенгстат був лише початком. Я обіцяла собі, що більше ніколи не буду тікати. І твій "коханий братик"... — Вона кинула презирливий погляд на Ельвіза, — він лише інструмент. Мій інструмент для справжньої помсти.
Ельвіз кліпнув. Його посмішка трохи зів'яла. — Інструмент? Ти, здається, щось забуваєш, красуне. — Він зробив крок до Вельзіри, його тінь подовжилася і на мить прийняла форму величезного крилатого монстра.
— Я нічого не забуваю, — прошипіла Вельзіра, і туманний трон позаду неї почав набувати обрисів величезного драконячого ока, що палало червоним світлом. — Я зрозуміла, що справжня сила не в любові, а в її відсутності. У здатності використовувати її як зброю.
Альзі, відчуваючи, що Вельзіра не просто грає, а справді стала небезпечною, рвонула вперед.
— Ні! — Її кігті висунулися, а обличчя спотворилося в лютому оскалі. — Я не дозволю тобі знищити все!
Але перш ніж вона встигла дістатися до сестри, Кайрен, що досі сидів на землі, різко підняв руку. З його долоні вирвалися срібні нитки, ті самі, що він бачив, які сплітають світ. Вони обплутали Альзі, не даючи їй рухатися.
— Стій, Альзі, — прошепотів він голосом, що тепер лунав відлунням, наче сам всесвіт говорив через нього. — Це не твоя битва. Це її шлях. І мій.
Вельзіра здивовано глянула на Кайрена, потім на Альзі, що билася в срібних путах.
— Отже, ти обрав її? — в її голосі бриніла злість. — Ти, мій дарунок, моя іграшка!
— Я не належу нікому. Ніколи більше, — твердо відповів Кайрен, і його очі, що тепер світилися срібним світлом, подивилися прямо на Вельзіру. — Твій дар лише відкрив мені очі на справжню природу речей. На нитки, що ведуть до забутої країни, де народжуються і вмирають боги. І ти... ти лише одна з тих, хто заплутався в них.
Раптом Кайрен рвучко розірвав срібні пута, що тримали Альзі, але замість того, щоб звільнити її, він обійняв її, і в той же момент його тіло почало мерехтіти, зливаючись з її. Альзі скрикнула, відчуваючи небувалий приплив сили, але це була не просто її сила, це була сила Кайрена, їхні сутності зливалися. Вона відчула, як її власні драконячі крила, досі приховані, готові були розвернутися, виходячи за межі тіла.
— Що?! — Вельзіра була шокована. Вона не очікувала такого повороту.
— Це не кохання, Вельзіро, — пролунав голос, що тепер належав обом – Альзі та Кайрену, їхні голоси переплелися в єдиному, могутньому резонансі. — Це єднання. Єднання душ, що знайшли одна в одній шлях до справжньої сили.
Ельвіз, усвідомивши, що ситуація виходить з-під його контролю, ігноруючи Альзі та Кайрена, спробував атакувати Вельзіру, кинувшись на неї з оголеними кігтями.
— Непослух карається, люба! — прогарчав він, але його слова потонули в новому сплеску енергії.
Вельзіра, оговтавшись від шоку, зустріла його атаку. Її туманний трон вибухнув, і з нього вилетіли численні темні нитки, подібні до щупалець, що обвили Ельвіза. Це була не просто магія, це була магія самого розпаду, хаосу. Вона витягувала з нього його демонську сутність, пожираючи її, роблячи його слабшим з кожною секундою.
— Ти думав, що ти хижак? — прошепотіла Вельзіра, її голос був сповнений холодної люті. — Я і є хаос, який створює світ. І я заберу у тебе все, що ти вкрав у мене.
Ельвіз кричав, його тіло корчилося, але він був безсилий проти її новознайденої, абсолютної влади. Його демонська форма танула, зменшувалася, перетворюючись на щось незрозуміле, безформне.
Альзі, повністю злита з Кайреном, відчувала, як у ній народжується нова сила, щось набагато давніше і могутніше, ніж звичайна драконяча магія. Вона бачила нитки, що сплітали світ, і розуміла, що Вельзіра відкрила портал не до помсти, а до абсолютного спустошення.
— Вельзіро, зупинись! — крикнула вона, її голос тепер був наповнений силою тисячі драконів. — Ти знищиш все!
Але Вельзіра не слухала. Вона була в полоні власної люті, упиваючись абсолютною владою над демоном. Вона витягувала з нього останні іскри його сутності, її обличчя було спотворене тріумфом, який межував з божевіллям.
І ось, коли Ельвіз перетворився на згусток темної енергії, що стискався, готовий зникнути назавжди, Вельзіра різко розвернулася до Альзі та Кайрена.
— А тепер ти! — Її очі горіли божевіллям. — Ти, що завжди була "хорошою", завжди "правильною"! Ти, що забрала у мене все!
Вона кинулася на них, її драконячі крила розрізали повітря, створюючи вихор темної магії. Але Альзі та Кайрен були готові. Їхня об'єднана сутність випромінювала сріблясте світло, що було протилежністю темряви Вельзіри.
Битва була короткою, але руйнівною. Світло проти темряви, єднання проти самотності, творення проти знищення. У вирі магії, що роздирала реальність, Альзі відчула останній поштовх від Кайрена.
— Шлях до загубленої країни відкритий, — прошепотів він, і його сутність, здавалося, розчинилася, не в ній, а навколо неї, наповнюючи світ. — Створюй.
Вельзіра відступила, її сила раптово почала згасати. Вона не могла витримати цієї чистої, творячої енергії. Її божевільний тріумф обернувся наляканим усвідомленням власної порожнечі.
— Ні... — прошепотіла вона, і її крила почали розпадатися, перетворюючись на пил.
Альзі, що тепер стояла сама, але відчувала в собі присутність Кайрена, простягла руку. З її долоні вирвався потік сріблястого світла, що огорнув Вельзіру. Це не було атакою, це було... зцілення. Зцілення не від ран, а від гніву, відчаю і божевілля.
Вельзіра впала на коліна, її очі закрилися. Коли світло зникло, вона вже не виглядала божевільною. Вона була виснажена, спустошена, але в її погляді з'явилася яскрава іскорка, не схожа на колишнє полум'я люті. Це була іскорка розуміння.
Ельвіз зник.
Вельзіра різко відштовхнула Ельвіза, і її рухи були настільки сповнені люті, що здавалося, сама шкіра її драконячої сутності натягнулася, готуючись вибухнути. Її очі спалахнули лютим золотом, а за спиною, немов підхоплені вихором, матеріалізувалися величезні драконячі крила, що розітнули повітря, здіймаючи прихований подих пристрасті, що роками тлів у її нутрі.
— йшов з глибин, відлунюючи в її власній душі, яка прагнула володіти.
Туман, що клубочився навколо неї, почав формувати щось на зразок трону з темних клубів та мерехтливих іскор. Це була не просто загроза, це було оголошення війни – війни, де на кону стояли не лише душі, а й найпотаємніші бажання.
— щось цікаве, — пробурмотів Кайрен, сідаючи на землю в позі глядача. Його новознайдені "срібні прожилки" під шкірою пульсували власним життям, і в цьому мерехтінні відчувалася давня, спокуслива мудрість, що обіцяла розкриття прихованих істин. — Шлях до загубленої країни пролягає крізь біль. І через інші, не менш гострі відчуття.
Ельвіз перевів погляд з однієї сестри на іншу, його демонська посмішка стала ще ширшою, а очі танцювали вогнями жорстокого задоволення. Він відчував напругу, що зависла в повітрі, як запах крові, і йому це подобалося. Кожен їхній нерв, кожна потаємна думка, що рвалася назовні, була для нього виставою.
— Дівчата, дівчата... може, не будемо сваритися? Краще розкажіть мені про ту зраду. Обожнюю сімейні драми. — Він потягнув руку до Альзі, ніби запрошуючи до діалогу, але його погляд, повний хижацької грайливості, не відривався від Вельзіри, з якою щойно ділив смак поцілунку. Він відчував її голодну відповідь і знав, що вона прагнула не лише помсти, а й володіння.
Альзі, що досі стояла, розгублена та вражена поцілунком Вельзіри та Ельвіза, а потім її словами, нарешті вибухнула. Кожна клітинка її тіла, що була свідком чужої близькості, відгукнулася болем і гнівом.
— Ти зрадила нас! Ти залишила мене саму з тими, хто хотів нас знищити! А тепер ти... ти хочеш забрати його? — Її золота кров у венах закипіла люттю, що аж розривала шкіру. Вона забула про власну невпевненість, про всі образи, її внутрішній дракон прокинувся від сплячки, жадаючи справедливості і, можливо, чогось більшого від цього демона, що так легко віддавався сестрі.
Вельзіра холодно розсміялася, її сміх був як подих зимового вітру, що пронизує до кісток. — А ти думала, я буду вічно жити в твоїй тіні? У тіні моєї "слабкої" сестри? Дріенгстат був лише початком. Я обіцяла собі, що більше ніколи не буду тікати. І твій "коханий братик"... — Вона кинула презирливий погляд на Ельвіза, в якому, проте, читалося задоволення від того, що вона контролює його реакції. — він лише інструмент. Мій інструмент для справжньої помсти. Для того, щоб відчути, як сила тече по венах, і як чужа воля підкоряється моїй.
Ельвіз кліпнув. Його посмішка трохи зів'яла. Він відчував, як Вельзіра ніби знімала з нього шар за шаром його звичну броню. — Інструмент? Ти, здається, щось забуваєш, красуне. — Він зробив крок до Вельзіри, його тінь подовжилася і на мить прийняла форму величезного крилатого монстра, ніби нагадуючи їй про його справжню природу, яка могла бути не лише підвладною.
— Я нічого не забуваю, — прошипіла Вельзіра, і туманний трон позаду неї почав набувати обрисів величезного драконячого ока, що палало червоним світлом. — Я зрозуміла, що справжня сила не в любові, а в її відсутності. У здатності використовувати її як зброю. І я смакую цю владу.
Альзі, відчуваючи, що Вельзіра не просто грає, а справді стала небезпечною, рвонула вперед.
— Ні! — Її кігті висунулися, а обличчя спотворилося в лютому оскалі. — Я не дозволю тобі знищити все! І не дозволю тобі знищити себе!
Але перш ніж вона встигла дістатися до сестри, Кайрен, що досі сидів на землі, різко підняв руку. З його долоні вирвалися срібні нитки, ті самі, що він бачив, які сплітають світ. Вони обплутали Альзі, не даючи їй рухатися. Ці нитки немов пестили її шкіру, залишаючи відчуття дивної прохолоди, що заспокоювала її гнів, але розпалювала інші, незнайомі відчуття.
— Стій, Альзі, — прошепотів він голосом, що тепер лунав відлунням, наче сам всесвіт говорив через нього. Його погляд, прикований до неї, був сповнений глибокого, майже гіпнотичного розуміння, що проникало в її саму сутність. — Це не твоя битва. Це її шлях. І мій.
Вельзіра здивовано глянула на Кайрена, потім на Альзі, що билася в срібних путах.
— Отже, ти обрав її? — в її голосі бриніла злість, а погляд кинув на Кайрена виклик, змішаний з гіркотою. Вона відчувала, як він віддаляється, немов пісок крізь пальці. — Ти, мій дарунок, моя іграшка!
— Я не належу нікому. Ніколи більше, — твердо відповів Кайрен, і його очі, що тепер світилися срібним світлом, подивилися прямо на Вельзіру. Його голос звучав як клятва. — Твій дар лише відкрив мені очі на справжню природу речей. На нитки, що ведуть до забутої країни, де народжуються і вмирають боги. І ти... ти лише одна з тих, хто заплутався в них.
Раптом Кайрен рвучко розірвав срібні пута, що тримали Альзі, але замість того, щоб звільнити її, він обійняв її, і в той же момент його тіло почало мерехтіти, зливаючись з її. Альзі скрикнула, не від болю, а від шоку і неймовірного, електризуючого відчуття єднання. Вона відчувала, як його сутність проникає в кожну її клітинку, як їхні енергії сплітаються в єдиний, нерозривний потік. Її драконячі крила, досі приховані, готові були розвернутися, виходячи за межі тіла, відчуваючи, як його сила наповнює її, роблячи її цілісною, сильною, живою.
— Що?! — Вельзіра була шокована. Вона не очікувала такого повороту, такої глибини зв'язку, що вона не могла ні зрозуміти, ні контролювати.
— Це не кохання, Вельзіро, — пролунав голос, що тепер належав обом – Альзі та Кайрену, їхні голоси переплелися в єдиному, могутньому резонансі, наповненому ніжністю і рішучістю. — Це єднання. Єднання душ, що знайшли одна в одній шлях до справжньої сили.
Ельвіз, усвідомивши, що ситуація виходить з-під його контролю, ігноруючи Альзі та Кайрена, спробував атакувати Вельзіру, кинувшись на неї з оголеними кігтями. Він прагнув відновити свій контроль, повернути її собі, бо відчував, як вона вислизає, як її сила, яку він вважав своєю, обертається проти нього.
— Непослух карається, люба! — прогарчав він, але його слова потонули в новому сплеску енергії.
Вельзіра, оговтавшись від шоку, зустріла його атаку. Її туманний трон вибухнув, і з нього вилетіли численні темні нитки, подібні до щупалець, що обвили Ельвіза. Це була не просто магія, це була магія самого розпаду, хаосу. Вона витягувала з нього його демонську сутність, пожираючи її, роблячи його слабшим з кожною секундою. Її обличчя було спотворене тріумфом, який межував з божевіллям, і в цьому тріумфі було щось первісне, глибоко інтимне – акт повного поглинання, акт домінування, який вона так прагнула.
— Ти думав, що ти хижак? — прошепотіла Вельзіра, її голос був сповнений холодної люті. — Я і є хаос, який створює світ. І я заберу у тебе.
Тіні минулого
«Тату, а чому бабуся завжди така сумна, коли дивиться на дощі?» — запитав малий Кайрен, щось на кшталт сріблястих прожилок на його зап’ясті ледь помітно пульсували під тонкою дитячою шкірою. Йому було всього сім, але його очі, кольору зимового неба, вже бачили більше, ніж мали б бачити очі дитини.
Батько, Азаель, міцний чоловік з викарбуваними часом рисами та поглядом, що зберігав у собі відбитки давніх битв, повільно відірвався від ремонту старого арбалета. Сморід заліза та олії змішувався із запахом вологої землі, що проникав у їхню напівзруйновану кузню, розташовану на окраїні вічно сірого поселення біля Сутінкового Лісу. Тут рідко сходило сонце, а легенди про темних драконів та демонів були не просто казками.
Він зітхнув, важко, ніби у його грудях був не подих, а камінь. «Дощі… Вони нагадують їй про часи, коли ми майже все втратили, синку. Про Часи Затемнення».
«А що це таке? Це коли дракони були дуже злі?» — Кайрен підсунувся ближче, відчуваючи холод, що завжди йшов від батька, але водночас шукаючи його тепла.
Азаель відклав інструменти. Його велика, шорстка долоня лягла на голову сина, і в цьому дотику відчувалася незрозуміла тяжкість. «Злі… ні, синку. Просто… голодні. Голодні до світла, до душ. Вони принесли з собою морок, що огорнув наш світ. І не лише дракони. Демони теж. Вони ходили поруч, як тіні, що прагнуть поглинути все живе».
«А ти бачив демона, тату?» — очі хлопчика розширилися, наповнені сумішшю страху і цікавості.
Батько заплющив очі на мить, і його обличчя стало кам'яним. «Бачив, синку. Бачив занадто багато. Вони були… спокусниками. Обіцяли силу, владу, вічне життя. Але ціна завжди була непомірна. Вони висмоктували не лише душу, а й саму сутність, залишаючи по собі лише холодну порожнечу».
Кайрен відчув, як по спині пробіг морозець. «А ти… ти з кимось із них воював?»
Азаель ледь помітно кивнув. «Так. Були часи, коли я воював не лише з ними, а й за тих, кого любив. Тоді, у часи Затемнення, навіть світло найяскравіших душ гасло, якщо не було чогось… заради чого боротися». Він замовк, і Кайрен помітив, як батько стиснув кулак, наче намагаючись утримати щось невловиме.
«А мама?» — Кайрен подивився на матір, яка сиділа біля вікна, її погляд був спрямований у сіру далечінь. Вона рідко посміхалася.
Азаель зітхнув. «Твоя мама… Вона була променем світла в темряві, Кайрене. Навіть коли навколо панував хаос, її душа залишалася чистою. Але темрява… вона торкається всіх. Навіть тих, хто сильніший за демонів». Він провів пальцем по тонкому шраму на своїй щоці, який Кайрен ніколи раніше не помічав.
«А чому бабуся каже, що ти врятував когось… кого не можна було рятувати?» — Кайрен не міг зрозуміти, чому ці слова звучали з таким дивним, майже гірким відтінком.
Обличчя Азаеля знову стало непроникним. Він подивився синові прямо в очі, і в його погляді було стільки болю і водночас рішучості, що Кайрен злякався. «Деякі рани не загоюються. Деякі рішення… вони коштують більше, ніж життя. Іноді, щоб врятувати одне, доводиться пожертвувати іншим. Або частиною себе. Тоді я робив вибір, синку. Вибір, який досі тримає мене в обіймах темряви, навіть коли світло повернулося».
«І що це був за вибір?» — наполягав Кайрен, відчуваючи, що за цими словами ховається щось набагато більше, ніж просто історія. Він відчував, як його власні сріблясті прожилки нагрілися, немов реагуючи на приховану енергію батькових спогадів.
Батько знову зітхнув, його погляд на мить затримався на віддаленій, похмурій вежі, що ледь виднілася на обрії, оповита вічним серпанком. Він провів рукою по волоссю Кайрена, ніби намагаючись передати щось, що не можна було висловити словами.
«Іноді, синку, найбільша темрява не зовні, а всередині нас. Іноді найбільша боротьба – це боротьба з власною природою, з власними демонами. Я… я колись довірився тому, хто міг би знищити нас усіх. І заради порятунку… чи можливо, заради однієї миті… я зробив те, про що шкодую досі. І це… це залишило свій відбиток на всіх нас. Навіть на тобі, Кайрене. Тому що деякі зв'язки… їх не розірвати. Навіть якщо це зв'язки з темрявою».
Батько замовк, і в кузні зависла важка тиша, наповнена нерозказаними таємницями. Кайрен відчував, що ця розмова була лише крихітним фрагментом величезної, похмурої мозаїки, і що його власна доля вже переплетена з цими тінями минулого. Він ще не знав, наскільки глибоко, але відчував, що його власна сила, що починала прокидатися, була відповіддю на ці давні рани. І його батько, Азаель, був не просто батьком, а зберігачем таємниць, що могли розірвати світ. Як вам фінал історії (не пийте тапочками )
