Колись давно — здається, років чотири тому — я натрапила на книгу на Букнеті. Читала її з захопленням. Це була історія про кохання, про шлях від ненависті до почуттів, щось дуже емоційне, хоч і доволі просте. Саме тоді я відчула всередині бажання: я теж хочу писати.

Відкрила нотатки в телефоні й просто почала. Без плану, без структури, без жодного редактурного дотику — тільки порив і слова. Мій твір був про школу, підлітків, дружбу, конфлікти, закоханість. Наче й інше, ніж та книга про універ, але вайб — дуже подібний.

Зараз, коли згадую ті рядки, усміхаюся. Ось, наприклад:

«Мама поговорила зі мною про погоду, ми віримо, що снігу сьогодні не буде».

Та якби я писала це зараз, мабуть, сказала б інакше:

— Марі, як думаєш, сьогодні сніг буде? — мовила мама, поглянувши у вікно.

— Напевно, не буде, — відповіла я. — Але можна зиркнути в інеті.

Різниця — відчутна. Але тоді я була щаслива просто від факту, що я пишу. Сухо, нескладно, але ж своє. Так мені здавалося.

Та з часом, перечитуючи написане, я все частіше ловила себе на думці: «Я це десь уже бачила». І зрештою зрозуміла — багато сцен, діалогів, навіть сюжетних поворотів я фактично перенесла з тієї ж книги, яку так захоплено читала. А ще додала сцени з улюблених серіалів — просто тому, що вони здавалися класними.

Це був не «твір за мотивами» — це був плагіат. Несвідомий, емоційний, але все ж плагіат.

І знаєте. я тоді все видалила. Було прикро. Наче стерла частинку себе. Але згодом зрозуміла: це був цінний досвід. Бо плагіат — це не завжди навмисне копіювання. Іноді це просто наслідок того, що ти ще не навчився створювати зсередини. Зі своїх думок, досвіду, болю, радості. Тепер я це знаю.

Надихатися можна — і треба. Але писати треба своє. Інакше це буде лише відлуння чужих історій, а не голос твого серця.

Зараз я уникаю плагіату свідомо. Мій стиль росте разом зі мною. І вже не страшно, що щось неідеально. Головне — що це моє.

А яка була ваша перша спроба творити?